Читати книгу - "Правдиві історії Чарівного Лісу. Випуск 1"

— Доброго дня, хом’ячки.

— Доброго дня! — відповіли вони разом.

— Я — жаба Душечка. Ви не проти, як я тут в долині влаштуюся?

Хом’ячки переглянулися:

— Та ні, не проти. Влаштовуйся, жабо! Тільки зерно наше не їж.

— Дякую вам, сусідоньки. Щиро дякую. Зерна вашого не чіпатиму.

Так в долині біля горбочка, де жили хом'ячки, оселилася жаба.

Вечором, коли хом'ячки попили чаю і розішлися кожен у свою нору моститися до сну, до Тама хтось постукав у двері.

— Хто там?

— Це я, твоя нова сусідка, жаба Душечка.

Там впустив сусідку. Та зайшла, присіла.

— Я тобі комариків в'ялених принесла. Подякувати хотіла, що дозволили тут оселитися.

— Комариків? Я їх не їм. — скривився Там. — Але мені все одно приємно, що ти прийшла подякувати.

— Розказуй, як живеш. — Жаба вмостилася і приготувалася слухати.

— Живемо добре, дружно. Кращого сусіда, ніж Тут, годі шукати. І виручить, і допоможе, і порадить. Щастя, а не сусід.

Поки Там розказував, жаба усіх тих комариків, котрих принесла, з'їла. Коли хом'ячок усе розказав, жаба глибоко зітхнула, похитала головою, прищурилась і каже:

— Не справедливо.

— Що не справедливо? — здивувався Там.

— Все несправедливо. Ділитеся ви порівну, а в сусіда твого нора більша. — Жаба подивилася через вікно на небо. — О, вже місяць зійшов. Мені час йти. В мене концерт. — Відкланялася і пішла.

Скоро Там почув, як десь заграла скрипка і лісом полинула «Місячна соната». «Як красиво» — замріявся хом'ячок. Але музика несподівано стихла.

Саме час засинати, але не спиться Таму. Жабині слова з голови не йдуть. «Нора у Тута таки більша. Хай не набагато, але ж більша. То чому ж ділимо все порівну, як домовилися, а нора більша? Таки не справедливо.» Якось образливо йому на душі стало. Крутився цілу ніч, так і не заснув. Душило щось у грудях.

На ранок очі червоні, лапами ледь соває, з боку в бік його хилитає. Не пішов чай пити. Тут прийшов до столика, приніс чайника, а Тама немає. Здивувався. Не було ще такого, що б Там чаю не пив зранку. Певно щось сталося. Пішов до друга.

— Доброго ранку!

А Там мовчить, не вітається.

— Що з тобою, друже Там? — намагається Тут йому в очі заглянути.

— Нічого. — Буркнув той і відвів погляд.

— Ти чому чай не прийшов пити?

— Бо не хочу. — Там зібрався і пішов в поле.

«Дивно» — подумав Тут, але теж зібрався і в поле пішов.

Вечором вже ніхто з друзів не пішов на чай. Там не пішов, бо несправедливість його ще мучила, а Тут просто образився на друга, який навіть не пояснив, чому він зранку схід сонця прогуляв.

Чує Тут, хтось в двері стукає.

— Хто там?

— Це я, сусідка, жаба Душечка.

Тут впустив сусідку. Та зайшла, присіла.

— Доброго вечора, сусіде. От прийшла провідати тебе. Подякувати хотіла, що дозволили тут оселитися. Жуків тобі принесла. Будеш?

— Жуків? Я не їм жуків. — скривився Тут.

— Ну, як ти не будеш, я поїм. Розказуй, як живеш.

— Жив добре до вчорашнього дня. Мав справжнього друга і щирого сусіда, хом'ячка Тама. Все на двох завжди ділити: і радість, і біду. А тепер щось з ним робиться… Сам не знаю що.

— Так-так… Я теж помітила. Ти з ним, дивись, обережно. Мало чого він задумав.

— А що він задумав? — здивувався Тут.

— Не знаю, що саме. Але те, що під себе все гребе, то це точно.

— Як це?

— Дивися, ти на поле куди ходиш? Направо? А знаєш, що воно більше, ніж ліве? Значить і працювати на ньому більше треба, і врожай з нього більший. А ділите ви все порівну. Виходить, що ти працюєш більше, а заробляєш менше. Не справедливо!

Задумався Тут. Жаба у віконце подивилася, побачила, що місяць сходить.

— Ти, Тут, подумай. А я піду. В мене концерт. — Позбиралася і пішла.

Знову почулася «Місячна соната». Красиво так, мелодійно. Але несподівано обірвалася посеред акорду.

Довго думав Тут над жаб'ячими словами. «Таки правду каже. Якщо поле більше, то й роботи більше коло нього. То чого ж порівну? Не чесно, не справедливо. Треба цьому край класти.» Не спав цілу ніч Тут, душило його щось у грудях.

Зранку на поле пішов і Тама зустрів.

— Тепер я піду на ліве поле, а ти йди на праве! Попрацюй!

— Як? Це ж моє поле!

— Ніхто тобі його не давав! Сам узяв. Твоє вже було. Тепер моє буде. — Тут повернув наліво.

Що залишалося робити, пішов Там направо, на тутове поле, і думає: «Чого це я на чужому полі працювати буду? Не буду!» Позбирав, що міг, за щоки позапихав і в свою нору позносив, що б Тут не бачив.

І Тут працювати не захотів. Теж все поле тамове до останньої зернинки обібрав. Повні комори собі наскладав.

Вечір настав. Втомилися хом'яки за цілий день, весь врожай зібрали, навіть і той, який ще не достиг. Що б сусіду не залишати. Полягали вдома, ледве дихають.

Знову до Тама в двері стук-стук хтось.

— Ти, жаба?

— Я, сусіде. Прийшла спитати, чи треба моя допомога. Бачила ви сьогодні трудилися в поті чола.

— Ні, не треба допомоги.

— Ви ж знаєте, я за справедливість! Не можу не сказати, що на власні очі