Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том I"

Жив Абдула у добротному великому будинку, який ховався від людського ока за височезною кам'яною стіною. Не стіна, а справжній мур без єдиної шпарочки, і тільки в одному місці від дороги була щільно вмонтована і завжди зачинена хвіртка з вузеньким поперечним прорізом, схожим на амбразуру. Але й ця амбразура затулялася зсередини заслінкою.

Валерик, ідучи вже сам, нервово бив носками камінці, які потрапляли під ноги. Все ще не міг заспокоїтись після сутички з Мамедом. Думав: «І чого я з ним злигався?.. Ні, більше з ним нікуди не піду. Й знати його не хочу!..»

Батько — незмінно на своєму розкладному стільці. Але, забачивши сина, звівся:

— Добре, що прийшов, бо куліш холоне… Правда, без картоплі, але смачний куліш вийшов. Сідай їсти.

За обідом Валерик розповів про свою сутичку з Мамедом. Батько мовчки й похмуро слухав. Далі порадив:

— Не гуляй з ним… Якийсь непевний цей Абдула. А Мамед — одного поля ягода.

Батькові ніколи ходити в ліс. Та й рубати йому важко, бо плече ж покалічене. Валерик сам напросився:

— Я тобі дерево з лісу носитиму.

— То добре буде, — погодився батько.

І ось Валерик з сокирою в руці ходить від деревини до деревини, приглядається, постукує обухом. Нарешті знайшов грабину таку, як треба, — не дуже товсту, не дуже й тонку. Зрубав. Відтяв найкращий шматок стовбура.

Вже можна й додому йти. Але Валерик не поспішає. Хочеться йому побути на самоті. І він сідає на той зрубаний стовбур, замислюється…

Це ж коли б не війна, то жили б вони в Чернівцях. Тато, як і раніше, працював би на фабриці, а він ходив би до школи, читав цікаві книжки, бігав на спортивні заняття. Фізкультуру Валерик любить, недарма й тіло в нього туге та м'язисте. Як стисне кулак, ніхто з хлопців не розчепить.

Гарно було йому в школі! Як хочеться, щоб усе те швидше повернулося!

Але не видно ні кінця ні краю цій клятій війні. Уже весь Крим у німців. Лише на підступах до Севастополя зупинили їх наші війська. Чи втримають же зайняті позиції?.. Дуже вже часто літають на Севастополь ворожі літаки. Люди гомонять між собою, що палає місто вдень і вночі. А може, то й неправда. Подивитися б своїми очима…

Ех, коли б хоч трохи старший був, попросився б у армію, сам би, своїми б руками знищував фашистів!.. Так не візьмуть же. Та й інше: як тата самого залишити? На очах він марніє, зовсім зігнуло його над отими чобітьми та черевиками, а голова вже аж біла від сивини…

Надворі смеркає. Тіні ворушаться в гущині дерев, і хмари пливуть над верхівками грабів, дубів та кленів, які ще не встигли скинути на зиму свого зеленого одягу. А Валерик сидить та думає. Йому не страшно в лісі. Він знає тут кожну стежину. Не раз забирався в такі хащі, що, здається, й виходу з неї не знайти. А Валерик із зав'язаними очима з дороги не зіб’ється…

І раптом всі думки вмить розлетілися. Як сидів Валерик, так і впав на землю. Серце його швидко-швидко забилося. Хтось пробирався кущами осторонь від нього. Але не в бік Чоргуна, а, навпаки, від села в гори. Хто б же то міг бути?..

Невідомий не йшов навпрошки. Він обігнув галявину, хоч нею було йти легше й ближче, і знову пірнув у кущі та почав обережно просуватися вперед, розгортаючи гілля руками, як воду.

Ось він уже порівнявся з Валериком, і тут хлопець трохи не скрикнув: упізнав присадкуватого, товстого Абдулу.

Але чому він так одягнений? Замість черевиків з гострими загнутими носками, чоботи з низенькими халявами. Замість жилета, з-під якого завжди біліла сорочка, звичайний піджак. На голові не тюбетейка, яку Абдула, мабуть, не скидав і вночі, а звичайнісінький картуз.

«Що ж це за переміна така? — здивовано думав Валерик. — І куди це він квапиться, скрадаючись, проти ночі?..»

Валерик пішов за ним назирці, низько пригинаючись та обережно ступаючи, щоб не тріснула під ногами гіллячка.

Один раз Абдула зупинився, може, для того, щоб перепочити, бо шлях його лежав увесь час на гору, а може, щоб зайвий раз переконатись, що за ним ніхто не стежить. Валерик прикипів до землі і тільки чув, як шалено б'ється в грудях серце. Ніде правди діти, йому було страшнувато, але водночас гостра цікавість змушувала його йти за Абдулою, забувши про все на світі.

Вже майже зовсім стемніло. Хмари, які купчилися над деревами, почали сіяти дрібний повільний дощ. Невидимі краплини монотонно зашелестіли по листю, вбираючи в себе всі інші звуки.

Абдула йшов довго. А Валерик не тільки не відстав, а навіть наблизився до нього, щоб не згубити з очей.

Дома, напевне, вже турбується тато. Але Валерик вирішив не повертатися додому, поки не дізнається, куди йде його сусіда проти ночі і що він робитиме тут, у лісі. Адже тато сам сказав, що Абдула — людина непевна.

А Абдула все йде та йде. Пробирається хащами. Та так упевнено, ніби йому тут доводилося бувати вже не один раз.

Нарешті він зупинився й присів під величезним крислатим дубом.

Валерик ліг на живіт серед кущів, розгорнув гілля й завмер. Краплини дощу скочувалися з листя йому на шию, зрошували чуба, сповзали по щоках. Сорочка теж уже намокла й неприємно липла до тіла. Але хлопець не ворушився. Навіть важко уявити, що зробив би з ним Абдула, коли б виявив його недалеко від себе в кущах і спіймав би!

Посидівши трохи навпочіпки та впевнившись, що він в цілковитій безпеці, Абдула встав, підійшов упритул до товстого дубового стовбура