Читати книгу - "Двічі графиня та двічі генерал"

class="book">Ви вже знаєте, дорогий читачу, що графиня Потоцька, мати Станіслава, утримувала при собі кілька десятків фрейлін, точніше, дочок бідних дворян, поміщиків. Це була не тільки данина моді, а й життєва необхідність. Більше того, для виховання дівчат наймалися гувернантки і директриси, які вчили їх, окрім усіляких наук, світській поведінці, танцям і всьому, що належало знати дівчатам дворянського походження. Після досягнення певного віку їх видавали заміж із гарним приданим. У Потоцького-старшого було близько сотні пажів. Їх навчали залежно нахилів і талантів. А потім для юнаків купували військову ступінь, вигідно одружували, давали посади в повітах і воєводствах.

Таким чином великі магнати вирішували одразу кілька проблем. По-перше, їхній двір практично нічим не відрізнявся від королівського (на прийомах їх оточували молоді освічені люди). По-друге, така благодійність дозволяла і їм самим перебувати в центрі всього нового, цікавого і не давала закостеніти. По-третє, останні були впевнені, що їх вихованці в майбутньому й самі зможуть гідно виховати своїх дітей і таких же фрейлін і пажів. Це робило націю вільнішою, морально багатшою, що також лестило магнатам, тому що в більшості своїй вони були державними мужами. І нарешті останнє і, напевно, найголовніше: займаючи згодом посади та чини, вихованці продовжували підтримувати своїх благодійників у сеймі, в судах і управах, а як орендарі земель утримували господарство на потрібному рівні. Та й залишившись при дворі, вони займали посади управителів, начальників охорони, військ та інші провідні посади.

Станіслав поцілував матір у підставлену щоку. Анна Ельжбета була втілення спокою.

— Що тут сталося, мамо? За що ти побила Оксану? — юнак усіма силами спробував приховати хвилювання.

— Нічого страшного, синку. Вона не виконала мого наказу, та й до того ж спробувала приховати від мене деякі обставини. А це вже обман. Я ніколи не потерплю брехні від моїх фрейлін. Більше я тобі нічого не скажу, мій дорогий. І взагалі, з яких це пір тебе стала хвилювати доля моїх фрейлін?

— Сестри сказали, що при цьому згадувалося моє ім’я, тому я повинен знати, що сталося.

— Дівчатка щось переплутали. Ти тут абсолютно ні до чого.

І все ж слова матері анітрохи не заспокоїли Станіслава. Поміркувавши, граф вирушив до лікарні, що діяла при Бернардинському монастирі.

— Дивно, — думав він, — батько і мати самі побудували госпіталь у благодійних цілях, а тепер нещасна дівчина опинилася в ньому через жорстокість матері. Як усе-таки добро і зло вживаються в одній людині?

Оксана лежала в окремій палаті. На правому боці обличчя полум’янів слід від удару батогом. Праве око повністю запливло, і лікар якраз збирався зробити перев’язку. Побачивши молодого Потоцького, він попросив його почекати в коридорі.

— Від такого удару, пане графе, дівчина могла залишитися без ока. На щастя, око на місці, але бачити їм ваша фрейліна повною мірою навряд чи зможе.

— Я можу поговорити з нею наодинці?

— Так, звичайно. Тільки не надто довго.

Станіслав зайшов у палату.

Оксана закрила обличчя руками і заплакала.

— Ну, ну-ну, Оксано. Лікар каже, що найстрашніше вже позаду. Що ж усе-таки у вас сталося?

— Графе, я і так уже сильно постраждала через вас. Якщо зараз розповім вам усе, не жити мені на цьому світі. Так ваша матінка і сказали.

— Ось як! Але ти сказала «через мене». Значить, це пов’язано з Гертрудою? Ти ж не хочеш заподіяти їй зла?

— Hi-ні-ні! Не випитуйте у мене, графе. Більше я вам нічого сказати не можу, — дівчина знову розплакалася.

— Заспокойся, Оксано. Зробімо так: я тобі даю чесне слово, що наша розмова не вийде з цих стін, і графиня нічого не дізнається. Але я повинен знати все, щоб запобігти новому лиху!

— Я не знаю, графе… Ви мене знищите.

— Оксано, можливо, у твоїх руках моя доля і доля твоєї подруги Гертруди!

— Ну, гаразд. Якщо я вже постраждала через вас, то, напевно, буде безглуздим нічого вам не розповісти… Опівдні приїхав посланець із Сушно і привіз для вас листа від Гертруди. Як не намагалася я таємно прийняти його і пронести у вашу кімнату, карлик Северин побачив і розповів усе вашій матінці. Він узагалі часто доповідає графині про нас, фрейлін. Ми його за це ненавидимо. Так от, не встигла я дійти до вашої кімнати, як мене зустріла графиня і силою примусила віддати їй листа.

— Ти не знаєш, що було в листі?

— Ні, звичайно! Після цього графиня взяла батіг і, обзиваючи «зрадницею» і «брехухою», почала мене бити. Я вдячна вашим сестрам, вони звільнили мене.

— Дякую, Оксано! Будь упевнена, я ні словом не обмовлюся про нашу зустріч. Одужуй швидше!

«Отже, — розмірковував Станіслав, вийшовши з госпіталю, — мати взяла на себе сміливість читати листа, адресованого мені. Без дозволу батька вона навряд чи б на таке наважилася. Значить, не все так безхмарно в моїх стосунках із Гертрудою. Батьки явно щось замислюють. Ну що ж, тим краще. Я повинен прийти до матері і все з’ясувати. Але ж я дав чесне слово Оксані і порушити його не можу. Може, порадитися з Гертрудою? Ні, це буде великим ударом для неї, і що вона зможе порадити? Зрештою, піду до батька. Він любить мене і як чоловік повинен усе зрозуміти».

З такими думками граф Станіслав дійшов до костелу Бернардинів, у якому була родова усипальня Потоцьких. Там у тиші він остаточно вирішив поговорити з батьком — графом Францем Селезієм.

Потоцький-старший уже все знав від дружини, тому очікував розмови з сином.

— Батьку, — почав Станіслав, стежачи за виразом його обличчя. — Будьмо відверті, ти в курсі всіх подій?

— І так, і ні, сину. Ти правильно вчинив, що прийшов до мене. У нас давно назріла відверта розмова з тобою — нас із матір’ю хвилює твоє майбутнє. Отже, з чого почнемо?

Станіслав дещо зніяковів (він не знав, наскільки інформовані батьки про їхні стосунки з Гертрудою).

— Гаразд, — мовив далі граф Франц, бачачи нерішучість