Читати книгу - "Світло чорної свічки"

виштудіював краще за декого з тих, хто носив чорну свастику. «В майбутньому ми перейдемо до політики розширення наших земель... І якщо ми сьогодні ведемо мову про нові землі, то найперше можемо думати про Росію... Меч дасть землю німецькому плугові». Ці речення він пам'ятав майже дослівно. Які ж то можуть бути наслідки? Виходить, що утікач може поставити під загрозу таємні плани Гітлера? Від такого припущення полковникові потьмарилося в голові. Він збагнув, що йому й самому ця історія загрожує великими прикрощами. В боротьбі проти червоних Франко й Гітлер — кревні брати. Хіба не тому він одержав вказівку всіляко допомагати обом гестапівцям. Певне, що так. А за промахи каудильйо карає без милосердя. Не помилує він і начальника відділу іспанської політичної поліції, виходця з роду Саласонів.

— Диявол у Мадріді,— раптом озвався заступник.— Я не знаю нікого, хто б краще впорався з цією справою.

— Хто це? — поцікавився Крап.

Саласон мить вагався, потім відповів:

— Наша таємна зброя. Найсильніший козир.

— Африку знає? — Кракмеєр скривився, наче йому захотілося до вбиральні.

— Не тільки це,— зауважив полковник.— Добрий нюх, інтелект...

— П'ять мов — досконало, зокрема німецьку й російську,— додав заступник і глянув у очі своєму начальникові.— І деякі інші якості, наскільки мені відомо.

— Тоді чого ж ви зволікаєте? Негайно сюди вашого Диявола!

Саласон осміхнувся.

— Це неможливо,— мовив він спокійно.— Диявола знають тільки три особи: начальник управління політичної поліції, начальник відділу закордонної служби і я. Для безпеки, самі розумієте. Але зараз це не важливо. Я собі цю операцію уявляю так...— Він схилився над картою.

Кракмеєр, Крап і заступник уважно слухали. Чим довше говорив полковник, тим більше кривився Кракмеєр.

Над тихими садами Ель Ретіро, над банями мадридських соборів уже бліднули зорі, коли Йозеф Кракмеєр з асистентом залишили Саласонову віллу.

* * *

Не вгавав цвіркун. Монотонний пронизливий писк розбудив утікача під шовковим наметом. Якусь хвилю він не знав, чи не сон це і куди він потрапив. Лежав нерухомо і вслухався в дрібнозвучне цвірчання, що здалося йому таким знайомим, як голос друга. Вдома, в Айзенталі, у своїй крихітній мансарді він часто слухав ці звуки. Іноді всю ніч. Рита називала це карликовою сонатою. Як це було давно. Даремно силкується він уявити її обличчя, голос, колір очей. Натомість раптом пригадався аж до подробиць один зимовий вечір, проведений з Ритою. Розпечена залізна грубка. Рита принесла тоді дров і п'ять брикетів. Здається, було це у п'ятницю, бо перед обідом він ходив на біржу праці. Одержав двадцять дві марки і тридцять п'ять пфенінгів допомоги як безробітний. Купив на вечерю три пляшки пива, хлібину і оселедців, після яких вони усю ніч не могли втамувати спрагу...

Тоді вони ще вірили, що їх ніхто на світі не розлучить. Та настав день, коли і в Айзенталі по вулицях замарширували пихаті коричневосорочечники, гаркаючи «хайль Гітлер». Фред мусив зникнути. Рита купила йому квиток на поїзд і на світанку, стоячи біля залізничного насипу, помахала йому вслід. Минуло більше року, поки вони знов зустрілися в ресторанчику провінційного гарнізонного містечка. Але ця зустріч нагадувала скоріше прощання. І ніхто з них не був винен. Рита тоді сказала, що мріяла мати від нього трійко дітей і трішечки того, що люди називають щастям. Він дивився на її руки, що обхопили келих, і просив не чекати на нього. Вона не погоджувалася... А через сім місяців надіслала листа з двох слів: «Вибач мені».

Рита. Спогад про неї іскрою пролетів у його свідомості і погас так несподівано, як несподівано перестав співати цвіркун.

Лауренц хотів позіхнути, але натомість з грудей вирвався стогін. Спробував трохи розім'ятися, щоб відігнати сонливу млявість, але тіло мовби паралізувало. В зранену спину ніби хтось ножем штиркав. Нарешті він остаточно прокинувся, його мучила спрага так само, як і того пам'ятного вечора після солоних оселедців.

Обережно виповз з-під шовкового намету. Над пустелею розпростерлася ніч. Подивився на світний циферблат годинника. Підрахував, що спав він майже шість годин. На чорному небі мерехтіли зорі. При блідому місячному світлі низькі кущі здавалися могилами на цьому велетенському кладовищі.

Лауренц склав свій шовковий намет у мішок, закинув його на плечі і попустив настільки, щоб ноша не торкалася пошматованої спини. Він вирушив у дорогу, взявши за орієнтир Полярну зірку. Йшов широкими кроками, рівномірно, не квапився, беріг сили. Навкруги було тихо, німотно. Йому здалося, ніби він один покинутий на цій вимерлій планеті.

По чотирьох годинах ходи сів перепочити. Простяг ноги, закурив. Дим роз'їдав пересохле горло, але він курив. Куріння притуплювало дедалі гостріше відчуття голоду. Він не почував утоми, бо ще мав силу, та знав: ненадовго стачить її. Потріскані губи, порожній шлунок нагадували йому про це. Пам'ятав і про те, що поки він цілком не збезсилів, мусить добути їжу. Безсила людина в пустелі — мрець.

Він прикинув, що пройшов близько двадцяти кілометрів. Довкола, скільки можна було розгледіти при місячнім світлі, лежала мертва рівнина, така, як і там, де він приземлився.

Не конче їсти ромштекси і пити пільзенське пиво, думав він. У найгіршому випадку деякий час можна харчуватися кроликами, мишами, ящірками. Навіть подумавши про підсмажену змію, він не міг зменшити відчуття голоду. Він пам'ятав: за всяку ціну треба вижити. Перебирати йому не можна.

Під час того самотнього походу він ще раз пригадав події, що сталися за останні двадцять чотири години. Не було сумніву: в Іспанії на нього чигає гестапо. Адже коли б у Мадріді якимось чином довідалися, що засуджений в Ель Параїсо не датчанин