Читати книгу - "Вітер часу"

«Вона, мабуть, закохана у мене», – подумав Володя. Проте відразу ж залишив цю думку, згадавши про Анжелу. Близько опівночі усі розійшлися, завтра вранці їхати на ділянки. Оскільки температура вдень ще стерпна, вирішили їхати о восьмій ранку і працювати до четвертої години дня без перерви.

Тепер у Володі добавилось багато нових справ. По-перше, довелось займатися питаннями геологічної зйомки, оскільки мапи ділянок були малоінформативними. На поверхні ділянок виступали тільки окремі гірки чорних кременистих сланців, які займали не більше десяти відсотків площі. Решта була покрита пухляком і пісками. Тому Володя пустив два невеликих бурових станка, які бурили неглибокі свердловини. Це давало не тільки можливість уточнити структуру ділянок, але і виявити на глибині нові аномалії радіоактивності. Щоправда, свердловин таких передбачалось небагато, їх можна було пробурити тільки на окремих перспективних ділянках.

Неочікувана допомога прийшла з московського інституту, загін від якого приїхав до експедиції і розмістився поруч з селищем у наметах. Начальник загону – молодий і усмішливий чоловік нагадував Тартарена з Тараскону. За спиною у нього висіла мисливська рушниця, на поясі – пістолет у кобурі, а за пояс заткнутий великий мисливський ніж. Крім того на ньому була шкіряна польова сумка, фляжка з водою, а на грудях висів бінокль. Мабуть він вважав себе ким-то на кшталт мисливця у савані.

Проте цей науковий співробітник надав експедиції значну допомогу. Він дешифрував аерофотознімки і склав по них мапу на цілу площу. Це дозволило, нарешті, побачити елементи структури площі і свідомо ставити свердловини для картування. Працювали москвичі по-московськи, тобто їхали в поле о дев’ятій ранку, працювали до сімнадцятої години, а вночі спали. Щоправда, вони працювали в Каратау не кожен день, а тільки два-три дні на тиждень, решту ж часу присвячували, як казав Саша, «туризму», тобто їздили в Учкудук, в Мурунтау або на біосферну станцію в південних передгір’ях Кульджуктау, де була самовиливна свердловина з доброю холодною водою. Станція була заснована для вивчення акліматизації рослин в умовах пустелі. Як і в селищі експедиції, тут стояли щитові будинки, були волейбольна площадка і столи для настільного тенісу. Але, на відміну від селища експедиції, тут росли дерева, кущі, квіти, так що очі відпочивали від пустелі.

В експедиції глузували з москвичів і, особливо, з їх начальника, але Володя потоваришував з ним і часто обговорював геологічну будову площі робіт і окремих ділянок, оскільки «Тартарен» теж ходив у маршрути, уточнюючи свою мапу.

Незабаром після приїзду в селище Володя отримав протокол науково-технічної ради Об’єднання, яким його зобов’язували проводити опробування на золото. Для цієї мети йому надіслали на допомогу жінку-геолога років тридцяти, яка була вельми скрупульозною, опробувала канави і керн свердловин, вела журнали проб і відсилала проби в Самарканд. Але результати були негативними. Проби на золото дробилися не в машинах, а вручну, у великій чавунній ступі. Для цього найняли таджика, який у смугастому ватному халаті сидів в затінку будиночка і дробив проби, отримуючи зарплатню відрядно: чим більше проб подробить, тим більше отримає.

Вікно камералки, перед яким сидів Володя, виходило як раз на дробилку. Сидячі за письмовим столом, Володя звернув увагу на дивні рухи дробильника. Час від часу він ніби щось кидав через плече. Нарешті, Володя вийшов і пішов між будиночками робочого селища, далеко обійшов таджика і наблизився до нього ззаду. Тут він побачив, що таджик, дійсно, щось дістає із ступи і викидає. Викинутий кусочок, який підібрав Володя, виявився кварцом. Він зрозумів, що твердий кварц погано дробиться і, тим самим, знижує зарплатню таджикові. Але ж як раз у кварці часто міститься золото!

Довелось купити ще одну механічну дробилку для «золотих» проб, після чого результати стали кращими, хоч і не довели до відкриття родовища золота в Каратау.

Не дивлячись на велику кількість роботи, Володя не забував Анжелу, він чекав на лист від неї, щоб поїхати до Ташкенту і привезти до експедиції. Ніяких приготувань до її приїзду він не робив, ліжко і постіль будь-коли можна було отримати у завгоспа «тітки Васі», якого так прозвали за женоподібну постать і безволосе бабське обличчя.

Про гаданий приїзд Анжели Володя не сказав навіть Міші. Він, як завжди, ходив на нічні «вечері» у гуртожиток, відпочивав і разом з усіма співав пісні під гітару, хоча вже не фліртував з Людою, тримався від неї на відстані, на що усі звернули увагу. Так пройшли два місяці з того часу, як він поїхав з Ташкенту. Володя збирався відправитись у Об’єднання, бо підготував низку питань для вирішення з головним геологом. Однак в експедиції отримали радіограму, з якою прийшов начальник.

– До нас їдуть головний геолог і куратор з Москви, – повідомив він, подаючи радіограму Володі. – Треба підготувати матеріали, домовитися, що будемо показувати. Вони приїдуть, як ти бачиш, за три дні.

Таким чином, поїздка Володі до Ташкенту відпадала, принаймні, тижні на два. Він особливо не турбувався, бо Анжела мала надіслати листа, а він би відповів і попросив почекати ще пару тижнів.

Володя пішов до Міши, щоб повідомити його про приїзд начальства.

– Давай поміркуємо, що будемо показувати, потрібні перспективи.

Вони взялися дивитись матеріали, але нічого вражаючого не було. Залишалось тільки показати мапу «Тартарена», уточнену і доповнену даними магніторозвідки і буріння.

Начальство прилетіло за три дні, їх оселили у невеликому збірному котеджі, фінському будиночку, який начальник експедиції купив і поставив для готелю. Тепер сюди часто навідувались з Ташкенту, приїздили у гості геологи з інших експедицій. Тут навіть поставили кондиціонер і душ, чого більше ніде у селищі не було.

Головний геолог і куратор, немолодий високий чоловік з московського главку, засіли у камеральці. Спочатку вони дивились матеріали, які їм демонстрували Володя і Міша, потім їздили на ділянки, відвідували найбільш цікаві аномалії радіоактивності, дивились колекцію руд і порід Каратау,