Читати книгу - "Вітер часу"

Летіли довго, близько чотирьох годин. Нарешті, попереду показались гірки Каратау і дрібні будиночки біля їх підніжжя. Володя зрозумів, що зараз літак знижатиметься. Але ні, літак на тій же висоті пролетів над селищем експедиції і пішов на розворот.

– Мабуть вітер заважає, – припустив Монахов, – сідатимемо з іншого боку.

Тут з кабіни вийшов занепокоєний механік, він пішов уздовж фюзеляжу, посмикуючи трос на стелі. Дійшов до кінця і відчинив дверцята у хвості літака.

– Дайте хто-небудь молоток, він у кабіні, – крикнув він, перекриваючи шум двигуна.

Усі затурбувались, Міша пішов у кабіну і приніс молоток.

– Тримайте мене за ноги, – механік поліз у дверцята.

Міша і ще хтось з геофізиків тримали механіка, а той щось бив молотком, висунувшись з літака наполовину. Потім виліз назад.

– Рулі висоти заклинило, – повідомив він. – Зараз сядемо.

Дійсно, літак, який відлетів вже далеко від селища, поки ремонтували рулі, знову розвернувся і пішов на посадку. Тут, біля аеродрому, чекала автомашина, яка возила геологів на ділянки робіт.

– Я вже думав, що ви заплутали, – зустрів їх начальник експедиції, коли вони проїхали до селища. – Пива привезли? – звернувся він до льотчиків.

– Яке пиво! Літак повний людей плюс їх вантаж.

– Може злітаєте в Навої за продуктами? – непевно спитав начальник. – У нас ліміт на польоти великий, усе оплачене.

– Тоді нам ночувати тут прийдеться, летіти назад буде пізно.

– Нічого, місце є. Посидимо трохи ввечері в їдальні, відпочинете, – пообіцяв начальник.

Льотчики разом з експедитором пішли до аеродрому. Геологи і геофізики розійшлись по своїх квартирах. Володя зайшов спочатку у камералку, прослідкував, щоб матеріали поклали до сейфу. Потім пішов додому, де за зиму усе в кімнаті покрилось шаром пилу. Він обдивився, ніби усе було на місці. Потім побачив, що нема одеколону, який він залишав біля трюмо. Отже, усе-таки до квартири влізали алкоголіки, котрі зазіхнули на одеколон. Але більше нічого не пропало.

Він пішов до геофізичної камералки, щоб розповісти про це Міші. Там сиділа Люда, вона разом з чоловіком залишалась на зиму в селищі. По-перше, в Ташкенті у них не було квартири, а по-друге, вони заробляли гроші, тому що в Ташкенті стільки надбавок не платили. Завдяки Анжелі Володя зовсім забув про Люду, побачив її і здивувався – що йому в ній подобалось?

Люда помітила, що він їй не зрадів, і надула губки.

– Що, зазнався? – спитала невдоволено. – Ти тепер великий начальник.

– Вибач, замислився. Сьогодні ввечері побачимось. А де Міша?

– У начальника експедиції.

Володя кивнув і вийшов.

На початку квітня вдень було ще не жарко, температура вище двадцяти градусів не підіймалась, та і роботи ще не розвернулись, було тільки буріння. Тому працювали удень, а вночі спали.

У день приїзду до експедиції усі геологи і геофізики зібрались у геологічній камералці. Прийшов і Юрій Павлович, начальник експедиції. Він привітав усіх з початком польового сезону, представив Володю як головного геолога, сказав, що на місце старшого геолога по бурінню незабаром приїде молодий фахівець, який вже рік працював у Центральній експедиції в Ташкенті, де одружився, а тепер буде у нас. Усі геологи і геофізики, які рік працювали з Володею, зустріли повідомлення начальника як належне. Володя коротко розповів, що вони мають зробити цього року за проектом.

Під вечір прилетів літак, привіз з Навої ранні овочі, сметану, кефір, м'ясо і пиво. Хліб в експедиції пекли в їдальні. Коли стемніло, зібрались у гуртожитку, в кімнаті у Міші. Прийшли навіть Юрій Павлович і обидва старші геологи, Люда з чоловіком. Виявилось, що у нього день народження. Міша дістав коньяк із запасів, які привезли він і Володя. Усі були раді один одному, багато людей не бачились цілу зиму. Юрій Павлович вручив знаки «Відмінник міністерства геології СРСР» деяким геологам і геофізикам, в тому числі імениннику, який працював цілу зиму в експедиції. Коли веселощі були в розпалі, у гуртожиток заглянув завбур, тобто завідувач буровими роботами, разом зі своєю дружиною, техніком-геофізиком. Міша пішов за Валею, з якою Володя минулого року грав у настільний теніс. Вона з’явилась разом з чоловіком, інженером-буровиком. Для цього випадку нафарбувала губи і надягла красиву сукню, від чого її сіро-блакитні очі стали ще яскравішими. Володя подивився на неї і зрозумів, що вона без нього скучала, хоча Валя до нього не підійшла, а тільки кивнула. «Цікаво, що вона скаже, коли сюди приїде Анжела», – подумав він.

Оскільки в товаристві опинились три молоді жінки, незабаром почались танці. На радощах Володя випив більше, ніж звичайно, і веселився від душі, танцював з усіма жінками і так розходився, що дружина завбура захопилась, відтанцьовуючи разом з ним.

– Ну, не очікувала, що ти такий заводний, думала, що киснеш над своїми мапами!

Буровики, в тому числі начальник експедиції, який теж був інженером-буровиком, близько одинадцятої пішли, але жінок загнати додому було неможливо. Залишившись без нагляду чоловіка, Валя пробралась до Володі і зайняла стілець поруч з ним, Люда ж підкреслено не відходила від чоловіка-іменинника. Почали співати пісні під гітару; Володя, який не мав співочого таланту, хоча і полюбляв співати хором, випивши зайвого, вирішив заспівати соло. Він затягнув геологічну пісню, якої навчився на практиці у Забайкаллі: «Закури, дорогой, закури, завтра утром с восходом зари ты уйдешь по тайге опять молибдена руду искать…». Наприкінці пісні він не сподобався самому собі і сказав Валі:

– Вибач, не маю ні голосу, ні слуху.

– Ні, нічого, мені сподобалось, – дружньо посміхнулась вона, – маєш