Читати книгу - "Танці утрьох"

Вийшовши з будинку, Кононов одразу глянув на вікна квартири Рубіної: його цікавило, чи міг зловмисник проникнути у квартиру з даху? Необачно було б залишити поза увагою будь-який, навіть найменш вірогідний, елемент скоєння злочину.

Слідчий відразу впізнав вікна Рубіної — вони вирізнялися дубовими рамами і оригінальною формою. Навіть з тролейбусної зупинки можна було запримітити, що в квартирі живуть люди, які мають смак і можливості реалізації найхимерніших забаганок.

Будинок, збудований у стилі, який архітектори жартома охрестили «сталінським ампіром», був позбавлений будь-яких оздоб: ніяких тобі балкончиків, ринв і інших витребеньок, які допомогли б проникнути убивці, віртуозному скелелазу, в квартиру на восьмому поверсі, Кононов не помітив.

Отже, версію про проникнення через вікно можна було без вагань відкинути.

Біля під’їзду, на щастя, на лавочці сиділа жіночка пенсійного віку, поблизу якої метушився карликовий пінчер.

— Тузику, Тузику! Фу! — сварилася вона на собаку, набагато гладшого, ніж належить бути карликовим пінчерам. Кононов зрозумів, що трапилася слушна нагода переговорити з представником горезвісного «бабусиного комітету».

Він представився й досить дохідливо пояснив, що його цікавить і чому.

По щасливому збігу обставин, бабуся, яку звали Мотроною Григорівною, весь ранок 6 травня провела на лавочці в товаристві свого вірного Тузика.

— У мене таке горе, ще позавчора зламався телевізор, я навіть фільм не додивилася. А онучата на дачі… От я і сиділа майже з ранку. Пізніше, десь о дванадцятій годині, підійшла Степанида Олексіївна із сорокової квартири, — пояснювала Мотрона Григорівна. — Я вас ще вчора запримітила.

По її інтонації Кононов зрозумів, що вона прихильно ставиться до нього і як до скромно одягненого молодика, і як до представника органів правосуддя. І готова викласти усю відому їй інформацію.

— Марина привітна була жінка, щиросердна. Допомагала завжди і грошима, і продуктами. У лікарню мене чотири рази возила на своєму автомобілі. І коли дід мій помер, теж допомагала.

Кононов співчутливо похитав головою.

— А Михайла Осетинського ви знали? — поцікавився він.

— Мишко дуже гарний хлопчик… — бабуся була готова розплакатися.

— Та годі вам, — утішав її Кононов, — з ним же нічого не сталося.

Мотрона Григорівна втерла ніс краєм фартуха і, трохи заспокоївшись, мовила:

— Сльозами горю не поможеш.

Витримавши паузу, Кононов продовжив розпитування.

— Скажіть, Мотроно Григорівно, чи бачили ви, як Михайло Леонтійович виходив учора з будинку? І о котрій годині приблизно це було?

— Як же, бачила. Ми разом вийшли з під’їзду, десь о пів на десяту ранку, він був у доброму настрої, в руках тримав сумку.

— А повернувся коли?

— Десь біля дванадцятої, я саме зібралася йти додому. У мене діабет, мені потрібно часто їсти. Я перекусила і знову вийшла на вулицю. А там уже стояли карета швидкої допомоги і міліцейська машина.

Мотрона Григорівна знову зашморгала носом.

— А чи не заходив хто-небудь сторонній у під’їзд, коли ви сиділи на лавочці?

Мотрона Григорівна задумалася, але так і не змогла згадати нічого суттєвого.

— А коли повертався Михайло Гретинський, він що-небудь ніс у руках чи в сумці?

— Не пам’ятаю…

— А настрій у нього був, як і раніше гарний?

Це питання видалося Мотроні Григорівні дуже дивним. Мабуть, на її думку, слідчий мав цікавитися куди більш серйознішими речами.

— Настрій? Не знаю.

— А що ви можете сказати про Дмитра Силіна? — запитав Кононов задля проформи.

Мотрона Григорівна махнула рукою:

— П’яничка, який ніколи не вітається. Хоча нічого поганого сказати про нього не можу.

Кононов сердечно подякував Мотроні Григорівні за допомогу, розкланявся і попрямував до під’їзду.

«Це та стерва, що купила собі чоловіка-пацана?» — поцікавилася ліфтерка, коли Кононов звернувся до неї з питанням про небіжчицю. Він ледве витримав десять хвилин розмови з розгніваною на весь білий світ жінкою.

Потому обійшов сусідів. Більшості з них не було вдома, деякі взагалі не знали ні Марини, ні її чоловіка, дехто плутав покійну з сусідкою по поверху, одна досить жвава домогосподарка була щиро переконана, що Михайло — син Рубіної. Дві дівчинки-близнючки молодшого шкільного віку у процесі розмови Кононова з їхньою симпатичною матір’ю розповіли, як тітка Марина пригощала їх учора бананами.

Більше нічого істотного Кононову не вдалося довідатися того дня.

7 травня, 17.54

Кононов подзвонив у двері Марини Рубіної. Довгий час не було чути ніякого руху. Потому двері зненацька розчахнулися, легко і швидко. В живіт Кононова вперся крихітний ствол автомата АКМСУ.

— Р-руки!

— Розслабтеся, старшино, — переборов секундний переляк Кононов. — Я слідчий обласного Управління.

— Руки за голову!

Скривившись так, ніби