Читати книгу - "Анатомічний атлас. Важко бути жабою"

— Толян, — кажу.

— Вийди! — кричить Толік, витираючи з чола кров.

— Толян…

— На вулиці почекай.

Ментів, мабуть, я викличу пізніше.

Виходячи з будинку, я зрозумів, що викликати нікого не треба. Віталік сидів на лавочці й розмовляв зі святим Петром.

— Петре, — казав Вій, — зрозумій, що я ще не готовий до твоїх райських врат.

— Ти що, — каже ментяра, — полудурок?

— Петре, Петре, — розпачливо похитав п'яною головою Вій.

— Це зі мною, — втрутився я, — він набрався і думає, що ви святий Петро.

Сержант глянув якось підозріло спочатку на мене, потім на Вія.

— Нє, пацани, так не піде. Чого ж це він мене Петром називає, з кулаками поліз…

Сука, думаю, з якими кулаками?

Ситуацію залагодили двадцять гривень, які ментяра заховав у свій свинячий берц.

«Нє, так не піде», — ще лунало в моїй голові, і мене взяло зло. Вія мені кортіло похоронити. Закопати. Козел Віталя, думав я, ах ти ж козел! Обов'язково, як протверезіє, стягну з нього двадцятку.

Я сидів на лавці коло Віталіка і подумки ховав Толіка. Уявляв, як плакатиме його мама, вкладаючи до труни найкращі рушнички, як зустрічатиме його батько, який відійшов до того світу три місяці тому, як Орхан танцюватиме на його могилі танок із шаблями, або ні, якийсь свій, турецький танець, як приходитиме Михайлина Вікентіївна до могили, плакатиме, зрошуючи сльозами землю, з якої виросте величезний будяк, такий колючий, як іноді буває борода у Толіка. Поміж тим, я уявляв інші картини його смерті. Наприклад, як ніхто не знатиме, де він похований, а можливо, знатимемо лише ми про те, що він порубаний турецьким чингалом на фарш і спущений разом з геморойними турецькими фекаліями в глиб каналізації, як викине смердючий потік його фарш у Дніпро, саме туди, де найбільш усього рибалок, як пригодує колишній Толік своїм порубаним тілом місцину для тих самих рибалок, як наловлять вони риби, а я їстиму ту рибу на поминках і думатиму про Толіка, про його зовсім не важке, а скорші навпаки, дурнувате, як і моє, як і Вієве, як і, блядь, Андрюхине життя. Бо ми дебіли і такими, я в цьому просто не сумніваюся, помремо, тому що ми приречені померти, померти молодими. Швидко і нецікаво проживши своє життя, ми відійдемо до іншого стану, де від нас залишиться лише дух, який літатиме над дахами навколишніх будинків і лякатиме старі, понівечені часом пари. Дідусів там різних, бабусь, колишніх гебістів, просто виродків із ЖКГ, які так і просять, щоб їх налякали якісь невдахи типу нас…

Легкий вітерець задував під сорочку.

— Нєсі мєня… м-м… туда! Лєсной олєнь!

Спів Віталіка вибив мене з плину думок, я подивився на екран мобільного, було вже дуже рано.

— Толяна вбили? — запитав Вій.

— Вбили, — кажу.

— Жалко, — почав плакати Віталя. — Такий класний пацан пропав ні за що. Він, звичайно, іноді був несправедливий. Щодо своєї постійної правоти, я маю на увазі. Але… такий пацан загинув.

Із будинку вискочив пацан, що віддалено нагадував Толяна.

— На, — простягнув мені якийсь замурзаний пакет.

— Що це?

— У тебе рюкзак, от давай допоможи мені. Потягай поки. Я згодом заберу.

Я запхнув пакет до наплічника, думаючи про те, що в пакеті. Мабуть, подумав я, Орханів член. Толян молодець, відрізав член і на, каже, поноси. Та ні, для члена заважкий. Мабуть, разом з яйцями.

Про те, що відбувалося у квартирі, Толік мені майже нічого не розказав. Лише те, що Орхан, як завжди, знущався з нього, з Віки, принижував, але Толян молодець — не здавався. Це Віталя здався б, я здався б, а Толян — ні фіга, він розуміє, що це життя і тут не можна здаватися, інакше воно тебе засмокче у трясовину своєї підступної сутності і будеш ти лохом.

Так я тоді собі думав.

Коли ми приїхали додому, вже світало. Двірничка ретельно замітала чиєсь блювотиння. Пахло свіжим, майже зеленим повітрям. Я прямо-таки відчував, як щось зелене заповзає мені до легень. Можливо, то був змій…

Наступного дня ми шастали містом, пили пиво, зволожуючи наші шлунки темною хмільною рідиною, до когось ходили в гості, розповідали якісь байки. Через день знову кудись ходили, хтось до нас чіплявся, хтось вимагав гроші, на обрії наших блукань з'являлися менти.

— Пацани, — казали менти, — колюще, рєжуще, наркотики?

— Які наркотики, мужики? — відповідали ми.

— Ну не знаю, травка, димедрол. Наркотиків, на жаль, у нас не було.

— А якщо ми вас трошки обшукаємо?

— Та ладно, камандір, — казав Толік.

— Значить, щось таке є?

— Немає, сержанте.

Вони нас шмонали, заглядали в мій наплічник, але так, без ентузіазму, ну реально, що шукати цим голодним ментам у голодних пацанів? Вони ліниво гуляли сквером, дивилися, аби бомжі не гидили у фонтан, а малолєткі не захлиналися власною блювотою, а решта їх не обходило. Вони, нещасні менти, прибиті жарким білим сонечком, не хотіли навіть викликати наряд для таких жевжиків, як ми, на фіга їм ті неприємності, на фіга нам ті неприємності?

— Валіть, — сказав сержант.

— Давай, камандір, — козирнули ми і зникли за сірою будівлею готелю «Черкаси».

Чесно кажучи, у нас чомусь майже ніколи не виникало серйозних ситуацій з ментами. Можливо, ми вміли з ними розмовляти, можливо, ми були не найтупішими серед молоді, яка зазвичай потрапляла до ментів, тому ми завжди виходили сухими, за винятком двох чи трьох разів, коли нас брали просто так, бо була перша година ночі і ми о такій порі прогулювалися районом…

Ввечері Толяну знову подзвонила Михайлина Вікентіївна.

— Що на цей раз? — запитав я.

— Збирайся, — сказав Толян.

— Знову? Толян, ти не зарвався?

— Збирайся і бери рюкзак. Пакет, який я тобі давав, ще з тобою?

— Ну да, куди ж я його діну?

— Нормально.

— Толян, — запитав я, взуваючи кеди, — а що ж там таке лежить?

— РГД.

— Це що?

— Гранати, — спокійно відповів Толік, зашнуровуючи свої пожовані стіли.

— Звідки? — ледь вимовив я.

— У турка забрав. Усе нормально. Не вибухнув же?

— Толян, — лютував я, — мене ж менти шмонали. Ти розумієш, Толян, ти взагалі хоч щось розумієш? Уяви, Толян, як мене беруть з цими гранатами. Уявив? Це не трава, Толян, це навіть не гашиш. Це гранати.

— Та все обійшлося, чувак. Я сам пересрав, коли нас шмонали.

— Ти, гніда, пересрав?

— Я пересрав, — відповів Толік, не ображаючись на «гніду».

Ми зустрілися з Михайлиною Вікентіївною за два квартали від нашої комуни. Вона, не комуна, була в короткій спідниці. На плечі метлявся замшевий ридикюль.

— Привіт, —