Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

Десь опівдні прегордий Сем з’явився верхи на Джеррі, одночасно ведучи на поводі жеребця Гейлі. Кінь був змучений, але його очі світилися прагненням свободи. Це підтверджували і широко роздуті ніздрі тварини.

— Ось! — переможно крикнув Сем. — Якби не я, ловили б і досі, а я таки піймав!

— Впіймав він! — спересердя буркнув Гейлі. — Та якби не ти, такого б узагалі не трапилося!

— Боже мій, сер, як погано ви про мене думаєте! — ображено вигукнув Сем. — Я так старався, бігав, мов ошпарений… Я ж сімома потами облився!

— Гаразд, годі про це, — сказав Гейлі. — Три години через тебе згаяно, недолугий ти роззяво! Годі вже клеїти дурня, їдьмо!

— Як це їдьмо? Та ви що, сер! — благально сказав Сем. — Так ви і нас, і коней заженете. Ми ледве на ногах тримаємося, коні потомлені. Невже ви збираєтеся поїхати, не пообідавши? Та й коника вашого, сер, треба почистити, гляньте-но, який бруднющий! А Джеррі накульгує. Місіс сваритиметься, якщо ми отак вирушимо в дорогу… Ви не хвилюйтеся, сер, Ліззі ми неодмінно впіймаємо! Те ж мені — утікачка!

Місіс Шелбі підслухала цю розмову і була нею вельми задоволена. Вона вирішила, що тепер її черга зіграти свою роль. Вона вийшла на ґанок, поспівчувала Гейлі з приводу нещодавніх прикрощів, і почала умовляти його залишитися на обід, запевняючи, що стіл буде готовий негайно.

Гейлі не залишили вибору, тож із кислою фізіономією він пішов до вітальні. Сем, скорчивши огидну гримасу у нього за спиною, тріумфально повів коней до кінного двору.

— Ти це бачив, Енді?! Скажи, бачив? — торохтів Сем, заходячи до конюшні і прив’язуючи коней. — Ох він і лаявся, ох і тупав ногами! Мені така комедія до скону не набридла б! А я собі кажу: «Лайся, лайся, старий дідько! Чекай, поки я коней впіймаю, наберися терпіння…» Ех, Енді, цю пригоду я нескоро забуду!

І вони обидва, повалившись на землю біля конюшні, реготали аж до болю у животах.

— Шкода, що ти не бачив, як він мене дірявив поглядом, коли я підвів коня! Якби міг, убив би мене на місці! А я спокійний, ніби й не винен ні в чому.

— Та я усе бачив, бачив! — сказав Енді. — Але ж ти і хитрун, Семе! Справжній лис!

— Що правда, то не гріх! — прийняв похвалу Сем. — А місіс стояла біля вікна і аж заходилася від сміху. Ти помітив?

— Де там! Я ж гасав, мов півнем клюнутий! — відповів Енді.

— От бачиш, Енді, — сказав Сем, спроквола беручись чистити коня Гейлі, — а я все встигаю. І артистом побув, і глядачем одночасно! Треба бути уважним і усе помічати, тож змалку привчайся бачити навіть те, що відбувається у тебе за спиною. Ану, підніми ногу коню. Так от, деякі негри спостережливі, деякі ні. От у чому різниця! А якби я зранку не помітив, куди вітер дме?.. Хіба я не втямив без зайвих слів, чого хоче наша місіс? Га? Отак-то! Отже, я спостережливий. Талант та й годі! У кожного є свій талант, і якщо розвивати його, то можна далеко піти!

— Якби сьогодні вранці я тобі дещо не розповів, подивився б я на твою спостережливість! — добродушно зауважив Енді.

— Ти мудрий хлопчик, будуть з тебе люди. — мовив йому на те Сем. — Що тут такого, коли я скористався твоєю підказкою? На те ми і друзі, тож не вихваляйся даремно. А тепер саме час і нам пообідати. Щось мені підказує, що сьогодні місіс звелить нагодувати нас ситніше, ніж звичайно.

Розділ VІІ

Мати бореться

Нещаснішої і самотнішої людини, ніж Еліза тієї ночі, коли вона йшла світ за очі від хатинки дядька Тома, годі й уявити.

На неї разом навалилися усі лиха: страждання чоловіка і розлука з ним, небезпека, яка загрожувала її синочку… Усе це було дуже ризиковано, адже тепер у цілому світі вона була одна, як палець, далеко від рідного гнізда і позбавлена захисту своєї доброї покровительки. Вона мучилася тим, що мусить залишити рідні місця: обійстя, у якому народилася і жила, дерева, під якими гралася, гай, куди водив її на прогулянку коханий чоловік у далекі щасливі часи… Тепер у неї було лише холодне світло небесних світил, які ніби запитували: «Куди ти біжиш, небого?» Але материнська любов виявилася сильнішою за інші почуття, від такої страшної загрози вона робилася мало не безумною.

Гаррі вже був доволі великим, і зазвичай Ліззі водила його за руку. Але тепер вона навіть подумки не могла випустити хлоп’я зі своїх обіймів, тож, швидко крокуючи дорогою, міцно притискала сина до себе.

Підмерзла земля потріскувала у неї під ногами, бідолашна сахалася навіть своєї тіні, а ці звуки наводили на неї заціпеніння і жах. Шелест листя змушував її серце скажено битися і прискорювати ходу. Вона й сама не відала, звідки у неї сили, але кожен наступний напад страху посилював їх удесятеро, а її дорогоцінна ноша видавалася їй легкою, мов пух.

— Господи, помилуй! Господи, порятуй нас! — такі благання зривалися з її пошерхлих вуст.

Еліза подумки виправдовувалася перед своєю господинею: «Якби це був ваш Гаррі або ваш Джордж, пані, а жорстокий работорговець мав би вранці забрати його у вас, якби ви бачили цю людину на власні очі і точно знали, що усі папери вже підписано і вони у нього на руках, а на те, щоб врятуватися втечею, у вас залишилося зовсім мало часу — від півночі до світанку, — гадаю, і ви б не втрачали ані хвилини! О, ви б не стали зволікати, місіс! Скільки б миль ви пробігли, не зупиняючись, за коротку ніч, притискаючи до серця свій єдиний скарб, душею відчуваючи небезпеку і те, як його зморена сном голівка хилиться на ваше плече, а маленькі рученята довірливо обіймають вас за шию?»

Тепер Гаррі спав. Проте заснув він не скоро після несподіваного нічного пробудження. Мати не дозволила йому вимовити жодного слова, обіцяючи врятувати його, якщо він мовчатиме, і хлопчик утихомирився, обнявши рученятками її за шию. Коли його почав перемагати сон, Гаррі запитав:

— Мамо, а спати мені також не можна?

— Можна, ріднесенький, спи, спи.

— А якщо я засну, мене від тебе ніхто не забере?