Читати книгу - "Принцеса і королева, або Чорні та Зелені"

Королеву Алісенту забили у золоті кайдани на ногах та руках, але пасербиця хоча б подарувала їй життя «заради пам’яті мого покійного батька, який колись кохав свою дружину». Батькові ж королеви пощастило менше. Пана Отто Вишестража, що служив Правицею трьом королям, першого скарали на горло як зрадника. Залізне Берло пішов до колоди слідом за ним, уперто наполягаючи, що син короля має більші за доньку права. Пана Тайлана Ланістера віддали катам на тортури, сподіваючись вивідати щось про коронну скарбницю.

Ані Аегона, ані брата його Аемонда люд Король-Берега не надто дарував любов’ю, і багато хто з бережан вітав повернення королеви… але любов та ненависть — два боки однієї монети, і коли на шпичках над міськими брамами почали щодня виростати свіжі голови, а з мешканців щодня здирати нові податки, монета перекинулася. Дівчина, яку юрба свого часу кликала «Втіхою королівств», перетворилася на жадібне та підозріливе бабисько, на свавільну правительку, що не поступалася жорстокістю жодному королю перед нею. Один гостроязикий дотепник назвав Раеніру «королем Маегором з цицьками», і ще сто років після того бережани залюбки лаяли один одного «Маегоровими цицьками».

Тримаючи місто, замок та престол у своїй владі, захищена аж шістьма драконами, Раеніра нарешті відчула себе досить безпечно, щоб послати по своїх синів. Скоро тузінь кораблів виплив з Дракон-Каменя, несучи на собі жіночий почет королеви та її сина Аегона Молодшого. Раеніра зробила хлопця своїм чашником, аби нікуди від себе не відпускати. Ще один флот вийшов із Мартинова з принцом Джофрі, останнім з синів королеви від Лаенора Веларіона, і його драконом Тираксесом. Її милість почала готувати пишне свято, на якому Джофрі мали оголосити принцом Дракон-Каменя та спадкоємцем Залізного Престолу.

Насолоджуючись повною перемогою, Раеніра Таргарієн ще не здогадувалася, як мало днів лишилося їй на світі та на престолі. Але щоразу, коли вона сідала на Залізний Престол, його жорстокі леза пили з її рук та ніг свіжу кров, і то був знак, який умів прочитати кожен.

XV. Річковий край

А за міськими мурами по всьому Семицарстві вирувала війна.

У річковому краї пан Крістон Колій залишив Гаренгол і рушив на південь уздовж західного берега Божого Ока, маючи при собі три тисячі й шістсот людей. Ворожа зброя, хвороби та втікацтво прорідили лави війська, що виступило свого часу під проводом лицаря з Король-Берега.

Принц Аемонд вже вилетів раніше верхи на Вхагар. Не прив’язаний нині ані до замку, ані до кінного чи пішого війська, одноокий принц мав волю летіти, куди йому заманеться. Саме у такій війні кохалися Аегон Завойовник та його сестри. І знову палало драконове полум’я, і знову Вхагар злітала з осіннього неба, плюндруючи ниви, села та замки річкового панства.

Дім Даррі першим спізнав на собі лють принца. Селяни, що саме збирали врожай, згоріли разом зі збіжжям або повтікали хто куди, а замок Даррі поглинуло полум’я. Пані Даррі та її молодші діти вціліли, бо знайшли прихисток у льосі під головною вежею свого замку, але її пан чоловік загинув на мурах разом зі спадкоємцем, а з ними чотири десятки панцирних слуг та лучників. За три дні по тому зійшли на дим Княж-Перевіз, Княж-Млин, Горбик, Чорногорбик, Глиностав, Свинобрід, Павучина… годі й злічити усі містечка, на які впала лють Вхагар. Скоро половина річкового краю палала вогнем.

Але пан Крістон Колій теж не уникнув вогню. Ведучи своє військо на південь крізь прирічкові землі, він бачив дими пожеж і попереду, і позаду себе. Усі села, що траплялися на дорозі, були випалені й залишені людом. Валка рухалася крізь ліси мертвих дерев, де лише за кілька днів перед тим буяла зелень — то річкове панство з власної волі палило геть усе на протязі його шляху. Смерть виглядала з кожного струмка, ставка чи сільського колодязя: мертві коні, мертві корови, мертві люди, напухлі та смердючі, труїли собою колись чисті води. Подекуди розвідники знаходили вздовж доріг під деревами моторошні «бенкети»: вдягнені у броню та зогнилу одежу вояки сиділи колом у блюзнірській подобі дружньої учти. То були загиблі у битвах; їхні черепи шкірили зуби з-під іржавих шоломів, а гнила зелена плоть відпадала з кісток.

За чотири дні після Гаренголу почалися напади ворогів. Поміж дерев ховалися стрільці, видивляючись чати розвідників та поодиноких загубленців, а коли помічали, то несли їм смерть з довгих луків. Хто відстав від позаднього загону — ті вже до війська не поверталися. Поки одні гинули, інші кидали щити та списи і зникали у лісах самі, а хтось перебігав і до ворога. На сільському пасовиську в Хрест-В’язах знайшовся ще один бенкет мерців. Розвідники пана Крістона вже вдосталь надивилися на гнилі трупи, тому рушили мимо, не кинувши на них і зайвого погляду… аж тут трупи скочили на ноги і завдали удару. Непомічена пастка коштувала життя більше як десяткові вояків.

Але то були ще квіточки, бо панство Тризуба тим часом збирало головні сили. Коли пан Крістон залишив озеро позаду себе, щоб рушити суходолом до Чорноводи, на нього вже чекали на кам’янистому гребені три сотні кінних лицарів у броні, стільки ж стрільців з довгого лука, три тисячі різних лучників та метальників, три тисячі набраних звідусіль річняків зі списами, кількасот північан з сокирами, довбнями, шпичастими булавами, стародавніми залізними мечами. Над пістрявим військом майоріла корогва королеви Раеніри.

І сталася битва — чи радше різанина, досить звична у «Танку драконів». Князь Родерік Турстан підняв бойовий ріг до вуст і засурмив напад. Вояки королеви з вереском вдарили з гребеня; на чолі їх мчали «Зимововки» на кошлатих північних кониках біч-обіч з лицарями на величезних броньованих огирях. Пана Крістона Колія було збито на землю та вбито; з його смертю гаренгольське військо втратило мужність, зламалося і почало тікати, кидаючи щити та зброю. Вороги мчали слідом, вирізаючи втікачів сотню за сотнею.

У Дівин День року 130-го від Аегонового Завоювання Цитадель Старограду вислала навсібіч триста білих круків, проголошуючи прихід зими. Але для королеви Раеніри Таргарієн саме настав розпал літа: незважаючи на нелюбов король-бережан, місто разом із престолом належало їй. За вузьким морем Тріархію роздирали на шматки усобні чвари. Над хвилями моря панував дім Веларіон. Хоча сніги закрили пересуви крізь Місячні гори, Діва Долини дотримала свого слова і вислала морем військо на допомогу королевиному. Інші кораблі везли вояків з Білої Гавані під