Читати книгу - "Таємниця Жовтої кімнати"

Запитання. О котрій годині ви, панно, лишили батька за роботою й пішли до своєї кімнати?

Відповідь. Опівночі.

Запитання. Чи заходив увечері до Жовтої кімнати татусь Жак?

Відповідь. Так, щоб зачинити віконниці й запалити нічника, як і щовечора…

Запитання. Він не помітив нічого підозрілого?

Відповідь. Він би нам сказав. Татусь Жак добра людина і дуже мене любить.

Запитання. Ви твердите, пане Станжерсон, що після того татусь Жак не виходив з лабораторії й невідлучно лишався з вами?

Професор Станжерсон. Абсолютно. Ця людина не викликає жодної підозри.

Запитання. Панно, коли зайшли до своєї кімнати, ви одразу ж замкнули двері на ключ та на защіпку? Чи не надто застережливо, якщо зважити, що ваш батько і ваш служник були поряд? Чи не випливає з цього, що ви чогось боялись?

Відповідь. Батько невдовзі мав повернутися до замку, а татусь Жак пішов би спати. Втім, я справді дечого побоювалась.

Запитання. І щось вас так страхало, що ви взяли пістолет татуся Жака, нічого йому про це не сказавши?

Відповідь. Так, я не хотіла нікого лякати, тим паче що мої побоювання могли виявитися суто дитячими.

Запитання. Що саме вас так лякало?

Відповідь. Не можу вам точно сказати… Але вже кілька ночей мені здавалося, що я чую в парку, і за огорожею, і біля флігеля якісь незвичні шуми: часом чиїсь кроки, потріскування гілок. Уночі напередодні злочину, коли, повернувшись з Єлисейського палацу, лягла пізно, близько третьої ранку, я трохи постояла біля вікна і мені здалося, начебто бачу тіні…

Запитання. Скільки тіней?

Відповідь. Дві тіні, які тинялися біля ставка. Потім місяць сховався, і нічого не стало видно. В цю пору року я звичайно перебираюся до своїх зимових покоїв і переходжу на інший ритм життя. Але цього року вирішила не залишати флігеля, аж поки батько закінчить доповідь для Академії наук за підсумками своїх праць, присвячених розпаду матерії. Я не хотіла, щоб ця фундаментальна праця, яка за кілька днів мала бути закінчена, зірвалася через якісь зміни. Сподіваюсь, ви розумієте, що мені анітрохи не хотілося лякати батька своїми дитинними побоюваннями, а татусеві Жаку я нічого не сказала, бо він би не втримав язика на припоні. Так або так, але я знала, що татусь Жак зберігає пістолета в тумбочці, тому, коли він удень кудись відлучився, притьмом піднялась у мансарду, взяла зброю й сховала її в шухляді свого нічного столика.

Запитання. Як ви гадаєте, у вас є вороги?

Відповідь. Жодного.

Запитання. Чи усвідомлюєте ви, панно, що вжиті вами запобіжні заходи не можуть не викликати подиву?

Професор Станжерсон. Справді, дитя моє, вони таки дивні.

Відповідь. Я так не вважаю. Кажу вам: дві ночі поспіль щось мене непокоїло, щось непокоїло…

Професор Станжерсон. Ти мусила мені про це сказати! Я тебе не розумію! Ми могли б уникнути лиха!

Запитання. Замкнувши двері Жовтої кімнати, ви лягли?

Відповідь. Так, я була дуже втомлена, тому відразу ж заснула.

Запитання. Нічник погасили?

Відповідь. Ні, але світло від нього дуже слабке.

Запитання. А тепер, панно, розкажіть нам, що ж сталося?

Відповідь. Не знаю, чи довго я спала, але раптом прокинулась… І страшно закричала…

Професор Станжерсон. Так, жахливий крик… «Тримайте вбивцю!» Він ще й досі бринить у мене у вухах…

Запитання. Чому ви кричали?

Відповідь. Я побачила якогось чоловіка. Він кинувся на мене, схопив за горло і почав душити. Я вже почала задихатися, аж раптом у напіввисунутій шухляді нічного столика намацала схований там револьвер. На щастя, він був заряджений. У цю мить чоловік скинув мене з ліжка на підлогу й замахнувся, цілячись у голову якимось дрючком. Я вистрілила. І зараз же відчула сильний удар, жахливий удар по голові. Все це, пане слідчий, відбулося дуже швидко. Більше я нічого не пам’ятаю.

Запитання. Невже більше нічого? Ви не маєте жодного уявлення, яким чином чоловік зумів вийти з вашої кімнати?

Відповідь. Поняття не маю… Я більше нічого не знаю. Людина, коли вмирає, не може знати, що коїться навкруги.

Запитання. Цей чоловік був високий чи низький?

Відповідь. Я бачила лише тінь, але вона видалася мені велетенською…

Запитання. Чи можете ви нам дати ще якісь свідчення?

Відповідь. Я більш нічого не знаю. Чоловік накинувся на мене, я в нього вцілила… Більш мені нічого не відомо…»

На цьому закінчувався допит панни Станжерсон. Жозеф Рультабій терпляче чекав на Робера Дарзака. Той не забарився прийти.

Він слухав допит із суміжної кімнати й прийшов, щоб переказати його нашому другові з великою точністю, виявивши при цьому прекрасну пам’ять, але головне, що мене найбільше вразило, — виказавши повну готовність усе переповісти. Завдяки нотаткам, що їх робив поспіхом олівцем, він зміг майже дослівно відтворити всі запитання й відповіді.

По щирості, пан Дарзак поводився як секретар мого юного друга, як людина, котра ні в чому не могла відмовити йому. Більше того: здавалося, ніби він працює на Рультабія.

Той факт, що вікно було зачинене, приголомшив репортера так само, як і слідчого. Крім того, Рультабій попросив Дарзака ще раз повторити розпорядок того драматичного дня в тому вигляді, в якому пан і панна Станжерсони виклали його слідчому. Рультабія дуже зацікавила обставина, що вони вечеряли в лабораторії, й він змусив Дарзака двічі повторити те місце, де з’ясувалося, що лише лісничий знав про намір професора та його дочки повечеряти в лабораторії.

Коли Дарзак замовк, я сказав:

— Ото вже допит! Не дуже він посунув справу вперед…

— Так, — погодився Робер Дарзак, — тепер усе тільки ускладнилось.

— Ні, загадка прояснюється, — замислено мовив Рультабій.

РОЗДІЛ IX

Репортер та поліцай

Утрьох ми поверталися до флігеля. За сто метрів од будівлі репортер зупинив нас і, киваючи на купку дерев праворуч, сказав:

— Оно звідти вийшов убивця, коли прокрадався до флігеля.

Навкруги росли старі дуби, й тому я запитав, чому вбивця обрав саме ці дерева. Рультабій відповів, кивнувши на стежку, що вели з-попід заростей до ганку флігеля.

— Як бачите, ця стёжка посипана гравієм. Тож чоловік неодмінно скористався саме нею, щоб зайти до флігеля: на м’якій землі не знайдено жодних слідів, а крил ця людина не має. Він таки йшов пішки, але по гравію, на якому не залишаються сліди. Гравій топтало багато ніг, бо ця стежка — найкоротша між флігелем і замком. Щодо заростей, то це були вічнозелені кущі лавру та бересклету, в яких