Читати книгу - "Мости округу Медісон"

Звести після бігу дух і знову знімати. Повторити двічі, щоб мати копії. Вітру нема, жодна травинка не ворушиться. Тепер тричі зняти з двосекундною експозицією і ще тричі — з півторасекундною, щоб перестрахуватися.

Переставити діафрагму на f/16 — і все спочатку. Перенести штатив з камерою на середину потоку. Міцно закріпити — мул з-під ніжок нехай пливе за водою. Повторити всю серію знімків. Узяти новий коток плівки. Змінити об’єктив. Укрутити двадцятичотириміліметровий, а стоп’ятиміліметровий сховати в кишеню. Підійти ближче до моста, долаючи течію. Встановити, навести, перевірити експозицію, зробити три знімки і ще кілька — з іншою витримкою, для певності.

Перевернути камеру набік, змінити композицію. Ті самі дії — спокійні й методичні. Ніякої незграбності. Кожний рух чіткий, відшліфований до дрібниць. Усі випадковості передбачені завдяки високому професіоналізмові.

А тепер схилом угору, бігом через міст з апаратурою в руках, навздогін за сонцем. Попереду важке завдання. Схопити другу камеру з чутливішою плівкою, накинути ремені обох камер на шию й вилізти на дерево за мостом. Кора обдерла руку. Прокляття! Дряпатися далі. Вибратись якнайвище, щоб можна було зняти міст під кутом згори, — тоді, коли у воді вже відбивається сонце.

Скористатися з експонометра. Окремо зняти дах моста, а потім затінений бік. Виміряти експозицію для води. Наладити камеру. Зробити дев’ять знімків, для певності. Дати камері відпочити — нехай полежить поверх жилета, вкладеного в розсоху. Взяти другу камеру. Цього разу з чутливішою плівкою. Зробити ще дванадцять знімків.

Злізти з дерева — і схилом униз. Прилаштувати штатив, зарядити «Кодахром», зняти композицію, подібну до попередньої, — тільки вже з протилежного берега. Витягти з сумки третю камеру, стареньку, з далекоміром, заряджену чорно-білою плівкою. Освітлення моста змінюється щосекунди.

По двадцяти хвилинах інтенсивного ритму праці, зрозумілого лише солдатам, хірургам та фотографам, Роберт Кінкейд закинув свої рюкзаки з апаратурою в пікап і рушив назад тією ж дорогою, якою й приїхав. До Крутого моста в північно-західній частині міста звідси п’ятнадцять хвилин, і, якщо поквапитися, можна встигнути зробити там кілька знімків.

Женучи по вибоїнах і здіймаючи куряву, із запаленою цигаркою в руці, Кінкейд проминув білявий фермерський будинок, обернений фасадом на північ, та поштову скриньку Річарда Джонсона. Нікого не видно. А чого він сподівався? Вона одружена, і в неї все гаразд. І в тебе все гаразд. Кому потрібні ці всі проблеми? Чудовий вечір, чудова вечеря, чудова жінка. Хай буде все, як є. Боже, але ж вона чарівна! Щось таки в ній є. Щось особливе. Просто очей від неї не відірвеш.

Франческа поралася в стайні, коли він проїздив повз її будинок. Худоба галасувала так, що годі було почути брязкіт мотора. А Роберт Кінкейд тим часом щодуху мчав до Крутого моста навздогін за сонячним світлом.

На другому мосту справи йшли краще. Сама споруда притулилась у видолинку, і довкола неї ще курився ранковий туман. Трьохсотміліметровий об’єктив дав змогу зняти величезне сонце у верхньому лівому куті кадру, а решту місця заповнив міст і біла звивиста кам’яна дорога, що вела до нього.

А потім у його видошукач потрапив фермер, який правив упряжкою карих бельгійських коней, що тягли по білій дорозі фургон. «Стара гвардія, — подумав Кінкейд, усміхаючись. — Знамениті вийдуть фотографії. Треба тільки зняти все вертикально, і тоді на ясному небі можна буде надрукувати заголовок».

О восьмій тридцять п’ять Кінкейд уже склав апаратуру. Він був у доброму настрої. Ранкова праця мала свої переваги. Сільські пасторалі, традиційний стиль, але симпатично й солідно. А ту світлину з фермером та кіньми можна буде розмістити на обкладинці. Тому він і залишив місце вгорі для напису й емблеми. Видавці люблять таку продуману роботу. Завдяки їй він, Роберт Кінкейд, і діставав замовлення.

Він уже використав на мости сім котків плівки. На деяких, щоправда, були й інші кадри. Розрядивши всі три камери, він засунув руку в нижню ліву кишеню жилета, щоб дістати ще чотири котки.

— Чорт!

У його вказівний палець устромилася канцелярська кнопка. Він зовсім забув, що поклав її туди разом із папірцем, відкріпленим від моста Роузмен. Власне кажучи, про сам папірець він теж геть забув. Витягши з кишені клаптик паперу, Кінкейд розгорнув його й прочитав: «Якщо хочете повечеряти знову в час, коли тріпочуть „мотилі й зірки, до мотилів подібні“, то приходьте сьогодні, як скінчите роботу. Завжди буду рада вас бачити».

Він не зміг утриматися від легкої усмішки, уявивши собі, як Франческа Джонсон поспішає крізь темряву до моста з цією запискою й канцелярською кнопкою. За п’ять хвилин він був уже в місті. І поки працівник заправки «Тексако» заповнював бензобак його пікапа й перевіряв мастило, Кінкейд скористався платним телефоном на станції. Тоненька телефонна книжка була засмальцьована. Під ім’ям «Р. Джонсон» було два номери, проте один з них мав міську адресу.

Він набрав другий номер і став чекати. Франческа годувала собаку на задньому ґанку, коли в кухні задзвонив телефон. Вона схопила слухавку посеред другого дзвінка:

— Родина Джонсонів.

— Вітаю, це Роберт Кінкейд.

І знов, як учора, щось неспокійно заворушилось у її душі. Наче в груди вкололо і дивним відчуттям поповзло нижче, до живота.

— Прочитав вашу записку. Вільям Батлер Єйтс у ролі кур’єра — це чудово. Я приймаю ваше запрошення, однак приїхати зможу аж пізньої пори. Погода прегарна, і я планую познімати той… як він там зветься? Зараз… Ага, от, Кедровий міст… Звільнюся, певно, не раніше як о дев’ятій. А потім мені треба трохи причепуритися. Тож приїду о пів на десяту, а то й о десятій. Гаразд?

Ні, не гаразд! Вона не хотіла чекати так довго. Але у відповідь лише промовила:

— Так, звісно. Працюйте стільки, скільки треба. Це найважливіше. Я зготую на вечерю щось таке, що легко можна буде розігріти, коли ви приїдете.

І тоді Роберт Кінкейд сказав:

— Якщо хочете приєднатися до мене й подивитись, як я знімаю, то ласкаво прошу. Ви мені не заважатимете. Я можу заїхати по вас о п’ятій тридцять.

Франческа гарячково обмірковувала дилему. Вона поривалася поїхати з ним, однак її можуть побачити. І як вона пояснить це Річардові, коли той дізнається?

Кедровий міст був метрів за п’ятдесят від нової автомагістралі з бетонним мостом, трохи вище за течією. Навряд чи вона могла потрапити там комусь на очі. Чи все