Читати книгу - "Солоденьке на денці пирога"

– Атож, – відповіла я, картинно обтрушуючи руки від пороху.

– Якщо твоя ласка, я поставлю тобі ще кілька питань, – манірно вела вона далі. – Може, я скерую тебе до потрібних матеріалів.

Переклад: її розбирала цікавість.

– Ні, дякую, міс Маунтджой, не клопочіться даремно, – я висловила вдячність.

Раптом я відчула, наче моє серце вирвали з грудей, а замість нього крадькома поклали свинцевий важок.

– З тобою все гаразд, дорогушо? – запитала міс Маунтджой. – Ти якась змучена.

Змучена? Мені здавалося, я зараз блюватиму.

Можливо, усьому причиною були розшарпані нерви чи це була несвідома спроба стримати нудоту, але із жахом я усвідомила, що випалюю одним духом:

– Ви що-небудь чули про містера Твайнінґа зі школи Ґреймінстер?

Їй забракло повітря. Я бачила, як її обличчя зашарілося, потім сполотніло, як вогнище спалахує й опісля вигасає, залишаючи по собі сірий попіл. Видобувши мереживну носову хусточку з рукава, вона зібгала її й засунула до рота, і якусь хвильку сиділа в кріслі, погойдуючись і вп’явшись зубами в мереживо, чим нагадала мені матроса з вісімнадцятого століття тієї миті, коли йому мають ампутувати ногу.

Нарешті вона звела на мене налиті слізьми очі й переривчасто промовила:

– Містер Твайнінґ… був моїм дядьком.

6

Ми сьорбали чай. Міс Маунтджой невідь-звідки витягла кривобокий покоцаний чайник із олова, і, покопирсавшись у торбинці, дістала брудний пакетик чаю «Пік Фрінс».

Сидячи на маленькій бібліотечній драбинці, я призволялася печивом.

– Таке горе, – згадувала вона. – Мій дядько завідував пансіоном Енсон-Хаус відвіку – чи на те було схоже. Він так пишався своєю школою й своїми хлопчиками. Він не шкодував сил і повсякчас спонукав їх старанно вчитися, щоб вони підготувалися до життя.

Часто він жартував, що говорить латиною краще, ніж сам Юлій Цезар. Знаєш, його підручником із латинської граматики – Lingua Latina Твайнінґа, – видрукованим, коли йому ледве-но виповнилося двадцять чотири роки, користувалися в школах по всьому світі й вважали його взірцевим. Я досіль тримаю один примірник коло ліжка і, хоч я небагато чого там зможу прочитати, все одно іноді люблю брати його до рук, від чого мені стає так затишно: qui, quae, quod і таке інше. Звучання цих слів умиротворює душу.

Дядько Ґренвіль увесь час коло чогось заходився в школі: скликав дискусійний клуб, створював то ковзанярський гурток, то клуб велосипедистів, то товариство гравців у крибедж.[41] Сам він був завзятим фокусником-аматором, хоч і не дуже зугарним – ви всякчас могли побачити в нього під манжетою бубнового туза, що звисав на гумовій жилці. Він із пристрастю колекціонував марки й навчив хлопчиків цікавитися історією та географією країн, що випускали марки, а також тримати клясери у порядку. І так напитав собі лиха.

Мої щелепи припинили жувати, і я завмерла, чекаючи подальших подробиць. Скидалося на те, що міс Маунтджой поринула в марення наяву й навряд чи продовжила би без підохочування.

Крапля по краплі мене полонили її чари. Вона розмовляла зі мною, як жінка з жінкою, і я не встояла. Мені стало шкода її… справді шкода.

– Напитав собі лиха? – озвалася я.

– Він дуже помилився, коли дозволив кільком негідним хлопчиськам втертися в довіру й скористатися з його приязні. Вони вдали цікавість до його невеликої колекції марок, а ще жвавіший інтерес виявили до зібрання доктора Кіссінґа, директора. На ту пору доктор Кіссінґ здобув собі славу найзначнішого авторитета й знавця марок «Пенні Блек» – найпершої поштової марки у світі – з усіма її варіаціями. Колекція Кіссінґа викликала неабиякі заздрощі в людей обізнаних – і я кажу це свідомо – по всьому світі. Ці зловорожі виплодки упрохали дядька Ґренвіля стати посередником і влаштувати для них приватний перегляд колекції доктора.

Коли на черзі був огляд головної перлини колекції, надзвичайної «Пенні Блек» – докладно вже й не пригадаю, – марку знищили.

– Як – знищили? – здивувалася я.

– Спалили. Один із хлопчиків підпалив її. Він вважав це за жарт.

Схопивши горнятко із чаєм, міс Маунтджой, наче пасмо туману, відпливла до вікна. Там вона заклякла й простовбичила, як на мене, нестерпно довго. Я почала думати, що вона забула про мою присутність, і раптом вона озвалася:

– Звичайно, усіх собак повісили на мого дядька… – Вона стала до мене обличчям і зазирнула мені у вічі.

– А чим історія закінчилася, ти довідалася сьогодні вранці в ремонтному гаражі.

– Він укоротив собі віку, – сказала я.

– Він не вкорочував собі віку! – вигукнула вона. Горнятко з блюдцем випали в неї з рук і розбилися на друзки на кахляній підлозі. – Його вбили!

– Хто його вбив? – запитала я, опановуючи себе й навіть дбаючи про граматично правильне компонування питального речення. Міс Маунтджой знову почала псувати мені кров.

– Ці чудовиська! – сплюнула вона. – Ці гидосвітні чудовиська!

– Чудовиська?

– Ці хлопчиська! Вони вбили його достеменно так, наче взяли клинок до рук й устромили йому в серце.

– Хто вони були, ці хлопчики… ці чудовиська, я маю на увазі? Ви пам’ятаєте їхні імена?

– Навіщо це тобі? Яке ти маєш право прийти сюди, щоб ворушити це привиддя?

– Я цікавлюся історією, – викрутилася я.

Вона тріпнула рукою перед очима, немов наказуючи собі вийти з трансу, і заговорила млявим голосом жінки, на яку подіяли ліки:

– Це було давним-давно… Багато років тому. Навряд чи я пригадаю… Дядько Ґренвіль називав їхні імена, перш ніж він…

– Був убитий? – підказала я.

– Так, дійсно, перед тим як його вбили. Дивно, еге ж? Усі ці роки одне ім’я не виходило в мене з голови, тому що нагадувало мені мавпочку… мавпочку на ланцюжку, знаєш, із катеринкою, у маленькій круглій червоній шапочці та з бляшанкою.

З її вуст вирвався знічений нервовий регіт.

– Джако? – зробила я припущення.

Міс Маунтджой важко опустилася, наче підбита. Вона вп’ялася в мене ошелешено, ніби я щойно з-під землі виросла.

– Хто ти така, дівчинко? – сказала вона пошепки. – Задля чого ти сюди прийшла? Як тебе звуть?

– Флавія, – відповіла я, уже стоячи на порозі, – Флавія Сабіна Долорес де Люс.

Сабіна було моє справжнє ім’я, а Долорес я вигадала на ходу.

Аж поки я видерла її з пазурів забуття та іржі, моя тришвидкісна спортивна іграшка роками нудьгувала в буді для інструментів і мала собі за товариство потовчені квіткові горщики й дерев’яні тачечки. Разом із безліччю інших речей у Букшоу колись давно вона належала Гаррієт, котра назвала її на французький манір – словом L’Hirondelle, – що означає «Ластівка». Мені ж більше подобалось називати її «Ґледіс».

Шини «Ґледіс» були пласкими, шестірні пересохли до сліз і волали про мастило, але зі