Читати книгу - "Мертва кров"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я боюся відпускати її додому.
— Ви думаєте, що це вбивство?
— Я не зовсім впевнений, але, поки не з’ясуються всі обставини цієї смерті, про щось твердити зарано.
— А чи не краще її разом з матір’ю кудись відправити на кілька днів? Ну хоча б на мою дачу. Це дуже близько, під Москвою. Там вона заспокоїться, згадає всі подробиці, її охоронятиме мій дворецький, а якщо цього буде недостатньо, то ви можете виділити ще й поліцейського.
— Гаразд, Сергію Олексійовичу. Мабуть, так ми і зробимо.
Орлов відразу написав листа своєму дворецькому, і Вікторію разом з поліцейським відвезли додому.
Коли чоловіки залишилися самі, Аблаутов сказав:
— Сьогодні важкий день. Вчора у Москві стільки всього сталося, що я вибився із сил. Сьогодні вранці знайшли убитого професора Лозинського…
— Юрія Олександровича?
— Так, Юрія Олександровича. За дуже дивних, якщо не сказати страшних і загадкових обставин. Зник візник зі своїм фаетоном, тобто фаетон знайшли, а візника немає. Зарізали дружину і дітей обер-кондуктора Остахова. Був озброєний напад на будинок колекціонера старожитностей Кімамова…
— Сергія Петровича?
— Дякувати Богові, ні. Старий несподівано вистрелив з китайської корабельної гармати, і всі грабіжники втекли… І ось самовбивство чи вбивство професора Іванової.
— Мда! — І Орлов мимоволі пригадав події минулої ночі, а потім, згадавши слова Аблаутова, з цікавістю запитав: — А про що ви хотіли зі мною порадитися?
— Насамперед я хотів би, щоб ми поїхали разом на квартиру Лілії Федорівни, якщо маєте вільний час…
— Гаразд…
Але, перш ніж зайти до квартири професорки, вони постукали у двері її сусідки Валентини Костянтинівни, старої хворої жінки, прикутої до інвалідного візка. Аблаутов прочитав їй підписаний нею ж акт допиту і запитав, чи не хоче вона чогось додати до своїх свідчень.
— Та ні, я ж усе розповіла.
Богдан Іванович з хитрою посмішкою сів ближче до Валентини Костянтинівни:
— Ви ж усе на світі знаєте…
— Ви лестите мені, любий, всього ніхто не знає.
— Ну, хоча б про своїх сусідів ви все знаєте.
— Я не ходжу. Інколи служниця дещо розповідає мені, а інколи сама сиджу біля вікна чи на порозі квартири, чекаючи на прислугу. Тоді деколи із сусідами розмовляю.
— Мені здається, що ви знаєте про Лілію Федорівну те, чого ніхто з сусідів не знає.
— Але ж вона живе поверхом нижче.
— Зате з ваших дверей видно її сходовий майданчик.
— Ой, щось ви про мене дуже поганої думки. Чи я не маю чим більше зайнятися, як за сусідами стежити?
— Та боронь Боже! Просто ми хотіли запитати про те, чи ця дівчина, яка вчора виходила з квартири Лілії Федорівни, грюкнула дверима, чи ні?
— Віка Шеншина? Звичайно, ні! Вона добре вихована для того, аби грюкати дверима.
— Ось бачите, і це ваше невеличке спостереження має для нас дуже важливе значення, адже двері були відчинені, коли знайшли тіло Іванової.
Валентина Костянтинівна уважно, з іронічною посмішкою подивилася на Аблаутова і Орлова:
— А хіба я сказала, що двері не зачинилися, я сказала лише, що Віка Шеншина дверима не грюкала.
Орлов аж підскочив:
— Що, Віка зачинила двері ключем?
— Та ні! Господи, як вас псує професія! Ви з цієї невинної дівчинки хочете зробити вбивцю. Коли Віка, схвильована, вийшла, вона не відразу побігла по сходах, а зупинилася, вийняла хусточку і приклала до очей. Ось у цьому проміжку я й почула, причому дуже виразно, що двері зачинилися зсередини.
Орлов мало не підскочив, але Богдан Іванович притримав його за руку і знову з хитрою посмішкою запитав у жінки:
— А хто ходив до Лілії Федорівни?
— Професори, доценти різні, студентки, родичі.
— Ви мене, напевне, не так зрозуміли, Валентино Костянтинівно. Я хотів запитати, чи до Лілії Федорівни інтимні друзі ходили?
— У вас, чоловіків, одне лише на думці. Хоч вона й була людиною неприємною, гадюкою була, чесно кажучи, але як жінку її шкода було, бо чоловіки чомусь до неї не ходили. І, чесно кажучи, я цих чоловіків не розумію — гарна, освічена, з грошима! Не розумію… — Валентина Костянтинівна помовчала якусь мить, а потім продовжила: — А взагалі вона була страшною боягузкою. Років чотири тому до мене родичка з дочкою приїхала з села, а я кудись поїхала. Вони до неї й подзвонили у двері, а вона їм запропонувала у неї заночувати.
— Так це ж, навпаки, свідчить про її сміливість, адже не кожна жінка наважиться впустити до себе в дім майже незнайомих людей.
Валентина Костянтинівна тихо захихотіла:
— Ой, не розумієте ви нас, жінок! Так саме тому і впустила, що боялася залишатися вдома сама. В неї, до речі, завжди хтось вдома ночував: то родичка, то студентка, то гостя з-за кордону. Так от, вона такою боягузкою була, що з дочкою моєї родички, сімнадцятилітньою дівчиною, в одне ліжко лягла, хоча в домі є й інші ліжка. Ось яка боягузка була!
Виходячи з квартири, чоловіки подякували Валентині Костянтинівні за розмову, але, щойно старенька зачинила за собою двері, Богдан Іванович сказав:
— Тепер ви розумієте, чому Віка Шеншина не хотіла зізнаватися у тому, що вона ходила до Іванової.
— Здогадуюся, хоча мені це так важко уявити!
Аблаутов засміявся:
— Мабуть, вам це легше уявити, аніж тій провінційній жінці чи Валентині Костянтинівні.
Двері квартири професорки Іванової їм відчинив поліцейський.
— Я хотів би разом з вами проглянути її листи і особисті папери, — сказав Аблаутов Орлову. — А потім я скажу вам, чому я попросив вас супроводжувати мене сюди.
Листів було дуже багато, але Орлову і Аблаутову допомогла розібратися у них сама небіжчиця, тобто її звичка педантично розкладати все по поличках. Частина архіву виявилася науковим, частина — діловим, а частина — інтимним листуванням Іванової. Серед інтимних листів, які найбільше зацікавили Орлова і Аблаутова, було багато фотографій, малюнків, віршів. Ці листи були від жінок. Коханій Лілечці освідчувалися у любові, її ревнували, перед нею виправдовувалися, їй присягалися у вірності, благали про зустріч, сповіщали про приїзд. На фотографіях були жінки різного віку і різного суспільного стану — театральні знаменитості, готельні покоївки, студентки, міщанки…
Аблаутов почав складати список цих жінок. Особливо його зацікавили останні за часом написання листи, де адресатки сповіщали пані професорку про їхній розрив і про те, що кожна з них виходить заміж. Аблаутов висував самогубство як одну з можливих версій смерті Лілії Федорівни. А Орлов почав шукати записник з повним списком її коханок. І таки — знайшов. Він лежав у сейфі разом
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мертва кров», після закриття браузера.