Читати книгу - "Мертва кров"

Чому Надя не вийшла заміж? А хто ж її візьме? Щоправда, сватався наш коваль. Чоловік він спокійний, непитущий. До цього дня умовляє її… Що? Ні, Надя Венчеслава не покине. Маленьким його не покинула, то хіба тепер покине?

А чи не знає Надя, хто його батьки? Звідки ж їй це знати? Але вона думає, та, швидше за все, так воно й є, що батько Венчеслава — це, напевно, дядько Владислав, брат його названої матері. А хто матір? Мабуть, якась курсистка чи гімназистка. А чому Владислав забрав дитину і підкинув її рідній сестрі, це таємниця, якої вона не знає…

А погода яка сьогодні! І дощ, і вітер, і блискавки такі ж, як і тієї ночі. Цей дощ, мабуть, ітиме кілька днів. Чого Венчеслав хоче? Щоб Надя те місце показала, де його знайшла? Завтра, завтра покаже вона те місце, коли Венчеслав краще себе почуватиме. Нехай маленький пан не наполягає. Завтра, завтра… Ой яка дурна Надя, лише зараз здогадалася, якого вона болю завдала Венчеславові, розповівши про все. Ой, дурна, дурна! А якщо пані про це дізнається? Що ж вона наробила!

Нехай Надя не хвилюється, все добре, все дуже добре! Але якщо Надя його любить, то нехай зараз же покаже те місце, де знайшла його. Вони навіть вийдуть крізь задні двері другого поверху через балкон, щоб їх ніхто не побачив…

Другого дня тіло Наді знайшли за будинком з боку саду, біля дверей скляної галереї. Дощова вода з труби всю ніч лилася на її красиве обличчя і змивала кров із сокири, що застрягла в її голові. Злива змила всі сліди. Ця частина будинку була нежилою. Якби жертва навіть кричала, її все одно б ніхто не почув. Свідків не було. Всі добрими словами згадували Надю. А підозра впала на коваля, за якого вона відмовилася вийти заміж.

Лікар, який прийшов аж вранці, побачив, що стан дитини ще важкий, але криза вже минула. Тож є надія…

Роздратований Венчеслав скинув коробку від дамського капелюшка зі столу і пішов до гостей. У появі цієї коробки він відчув якесь недобре знамення…

VIII

В управлінні поліції Орлов з’явився вже за п’ятнадцять хвилин. Він не нервував, бо особливих причин для цього не було. Дочку генерала Шеншина він знав з дитинства як спокійну за вдачею дівчину, абсолютно нездатну до агресії, а тим паче до вбивства. Крім того, Аблаутов, до якого він зараз поспішав, був людиною доброю, чуйною, уважною до чужих доль і, крім того, його другом.

— О, Сергію Олексійовичу! — Аблаутов перший простяг руку Орлову. — Я без вас не допитував Вікторію Шеншину, бо знав, що ви прийдете. А до того ж я хочу, щоб ви потім залишилися. Я хочу з вами порадитися.

«Навіщо я йому? Він же ас у своїй справі. Значить, тут щось не так», — подумав Орлов.

— Не була я в неї, не ходила туди, — плакала на допиті Вікторія і намагалася не дивитися в бік Орлова.

— Але, Вікторіє Володимирівно, — Аблаутов показав їй папір, підписаний її матір’ю. — Ось ваша матір твердить, що приблизно в цей самий час, коли померла професор університету Лілія Федорівна Іванова, ви відпросилися і пішли до неї.

Вікторія зблідла:

— Так, але потім я передумала і не пішла туди. Ходила на ставок і дивилася, як люди на ковзанах катаються.

— На які ставки ви ходили?

— На Патріарші.

— Ви там бачили знайомих, які могли б це підтвердити?

— Ні, знайомих там не було.

— А ви знаєте, Вікторіє Володимирівно, чому там не було знайомих?

Вікторія уважно-вичікувально дивилася на слідчого.

— Бо вчора до сьомої години вечора катання на Патріарших ставках заборонила поліція, оскільки були знайдені великі розломи і тріщини у кризі. Так що, окрім двох поліцейських, ви б там все одно нікого не побачили, якби, звичайно, там були. Може, ви були на інших ставках?

Вікторія тихо заплакала.

— А ось свідчення двірника, який твердить, що бачив вас, коли ви виходили з під’їзду професора Іванової.

— Я не вбивала її, Сергію Олексійовичу.

— Сергію Олексійовичу, поясніть, будь ласка, Вікторії Володимирівні, що поки що ми лише підозрюємо її у вбивстві, а не звинувачуємо і тому нам треба лише з’ясувати, коли точно вона бачила Лілію Федорівну, бо за даними, які ми маємо, вона остання з тих, хто міг бачити небіжчицю.

Орлов погладив Вікторію, наче маленьку дівчинку, по голові:

— Люба моя, я розумію, що тобі страшно, але задля того, щоб з’ясувати, що ж насправді відбулося, ти повинна нам розповісти все, що знаєш.

— Може, двірник вас з кимось сплутав?

Вікторія похитала головою.

— У чому ж річ? Ви ж самі бачили двірника і навіть віталися з ним.

— Так, я приходила, але її не було вдома. Я дзвонила у двері, але до мене ніхто не вийшов.

— А її сусідка Валентина Костянтинівна дала свідчення, що ви увійшли до квартири Іванової, але за кілька хвилин вийшли.

— Я її не бачила.

— Кого — її? Лілію Федорівну чи Валентину Костянтинівну?

— Валентину Костянтинівну.

— Вона сиділа у своїй інвалідній колясці у дверях власної квартири, чекаючи, поки служниця вигуляє собаку.

Вікторія уважно глянула на обох слідчих.

— Я ходила до Лілії Федорівни за книжкою.

— За якою?

— Пуанкаре.

— І де ця книжка тепер?

— У мене вдома.

— Отже, ви бачили Лілію Федорівну і брали в неї книжку?

— Так.

— А от Валентина Костянтинівна пише, що ви вийшли з квартири Лілії Федорівни схвильована і з порожніми руками.

— Але книжка в мене вдома і я можу її показати.

— У бібліотеці Лілії Федорівни є журнал, в який вона записала, що книгу Пуанкаре вона вам дала не вчора, а чотири дні тому.

Вікторія мовчала і дивилася на чоловіків великими порожніми очима.

— Я не вбивала її.

— Я вас не звинувачую у вбивстві, але, зрозумійте, ви були останньою, хто бачив її живою. І якщо вона покінчила життя самогубством, то лише ви можете сказати, в якому вона була тоді стані. А якщо це не самогубство, то лише ви можете знати, чи був хтось у неї в квартирі. Неможливо, щоб ви нічого не помітили. Зрозумійте, якщо це вбивство, то убивця, якого ви могли навіть не помітити, міг вас побачити і запам’ятати. А це означає, що він може вбити вас як свідка.