Читати книгу - "Пульт Ґвенді"

Він натискав на кнопки?

Невже Африці кінець? Чи Європі?

Двоє молодиків врізаються в нічний столик. На них дощем сиплються щітки для волосся і косметика. Окуляри секретного агента Френкі злітають. Гаррі переважує Френкі щонайменше на тридцять фунтів і пришпилює того дрищавого виродка до підлоги.

— Ґвен? — він звучить абсолютно спокійно. — Викликай поліцію. Я тримаю цього малого смердючого гів…

Але саме тоді все котиться до біса. Френкі дрищавий, у Френкі небагато м’язів, але те ж саме можна сказати про змій. Зараз він зарухався, як змія, спершу звиваючись, а потім заїхавши коліном у промежину боксерок Гаррі. Гаррі видає «у-у-ф» і подається вперед. Френкі вивільняє руку, наставляє пальці рогачкою і б’є ними по очах Гаррі. Гаррі скрикує, хапається рукою за обличчя і падає набік.

Ґвенді підривається саме вчасно, щоб помітити як на неї йде Френкі, простягнувши до неї одну руку, а іншою намагаючись дістати щось із кишені своїх камуфляжних штанів. Він не встигає торкнутися її, коли Гаррі ставить йому підніжку, і вони жужмом валяться в шафу, зриваючи ще більше суконь, спідниць, штанів і топів, тож спершу Ґвенді не бачить нічого, окрім купи одягу, яка ніби дихає.

Тоді вигулькує рука — брудна рука із синьою павутиною, витатуйованою на тильній стороні долоні. Спершу вона безцільно хапається за повітря, а тоді намацує пульт. Ґвенді намагається закричати, але нічого не виходить; її горлянку міцно спаралізувало. Пульт опускається кутом. Один… тоді другий… тоді третій раз. Перший раз, коли він стикається з головою Гаррі, звук притлумлюється одягом. Другий раз уже гучніше. Третій раз за ударом лунає відразливий тріск, ніби ламається гілка, і кут пульта вкривається кров’ю та волоссям.

Купа одягу піднімається і сповзає. З’являється Френкі, усе ще тримаючи пульт у татуйованій руці. Він шкіриться. Позаду нього вона бачить Гаррі. Його очі заплющені, рот відкритий.

— Не знаю, що воно таке, красунечко, але лупить добряче.

Ґвенді притьмом кидається повз нього. Він не намагається спинити її. Вона стає навколішки біля Гаррі і припіднімає його голову однією рукою. Іншу прикладає йому до носа і рота, але вже й так усе знає. Пульт завжди був легким, проте сьогодні, на деякий час, він став важким, тому що сам захотів стати важким. Френкі Стоун використав його, щоб розтрощити маківку черепа Гаррі Стрітера. Вона не відчуває дихання долонею.

— Ти вбив його! Брудний сучий сину, ти вбив його!

— Ага, ну, може, й так. Пофіг.

Здається, йому байдуже до мертвого хлопця; його погляд діловито ковзає по тілу Ґвенді, і вона розуміє, що він божевільний. Пульт, який може знищити світ, лежить в руках у божевільного, котрий гадає, що він Зелений берет або Морський котик, чи хай там що.

— Що це за штука? Ну ця, біля якої ти зберігаєш свої срібні долари. Скільки вони коштують, Ґвенні? І що роблять ці кнопки?

Він торкається зеленої, тоді фіолетової, а коли його заквецяний палець тягнеться до чорної, Ґвенді робить єдине, що спадає їй на думку. Хай що вона не думає, вона діє. Її ліфчик защібається спереду, тож вона розщібає його.

— Ти хочеш погратися з тими пиптиками чи з моїми?

Френкі шкіриться, демонструючи зуби, від яких навіть загартований дантист поморщився б і відвернувся. Він знову сягає собі в кишеню і дістає ніж. Той нагадує їй ніж Ленні, хіба що на цьому не викарбувано Semper Fi.

— Лягай на ліжко, королево випускного. Трусики можеш не знімати. Хочу зрізати їх з тебе. Якщо лежатимеш сумирненько, то, може, й не поріжу те, що під ними.

— Це він тебе прислав? — питає Ґвенді.

Вона вже сидить, підтягнувши ноги, щоб закрити груди. Якщо пощастить, єдиний погляд на них стане всім, що отримає цей хворий виродок.

— Тебе прислав містер Ферріс, щоб забрати пульт? Він хоче, щоб ти володів ним?

Хоча сама очевидність ніби вказує на таке, у це важко повірити.

Він супиться.

— Містер хто?

— Ферріс. Чорний костюм? Маленький чорний капелюх, який сам ходить, куди хоче?

— Не знаю я ніякого містера Ф…

Саме в цю мить вона лупить його ногою, знову ж таки без роздумів… хоча пізніше їй здасться, що тоді за неї думав пульт. Його очі розширюються, а рука з ножем вистрілює, протинаючи їй ногу й виходячи з іншого боку у фонтані крові. Вона верещить і п’яткою врізається Френкі в груди, відправляючи його у шафу. Хапає пульт і, натискаючи червону кнопку, водночас кричить:

— Гний у пеклі!

30

У червні 1984 року Ґвенді Пітерсон закінчує Браунський коледж summa cum laude.[32] Заняття бігом закінчилися для неї навесні її останнього року в старшій школі; поки вона лежала в лікарні, ножова рана в нозі загнилася, і хоча зрештою все минуло, вона втратила її частину. Ґвенді й досі ходить накульгуючи, проте зараз це вже ледь помітно.

Після церемонії вона йде на вечерю з батьками, і вони добре проводять час. Містер та місіс Пітерсон навіть порушують своє тривале утримання пляшкою шампанського, щоб відсвяткувати з донькою, котрій прокладена пряма дорога в аспірантуру Колумбійського університету або, ймовірно, у письменни­цьку майстерню Університету Айови. Вона вважає, що зможе написати роман. Може, навіть і не один.

— А у твоєму житті є чоловік? — питає місіс Пітерсон.

Її обличчя розпашіле, а очі блищать від незвичного алкоголю.

Ґвенді хитає головою, усміхаючись:

— Поки немає.

Як і не буде в майбутньому, думає вона. У неї й так уже є супутник життя — це пульт з вісьмома кнопками зверху і двома важелями по краях. Вона й досі інколи їсть шоколадки, але вже багато років не брала жодного срібного долара. Ті, що були в неї раніше, уже давно ро­зійшлися: виміняні по одному-два за раз на книжки, оренду (о Боже, розкіш орендувати квартиру самій) і на підвищення від «фієсти» до «субару аутбек» (що спершу обурило її матір, та згодом вона змирилася).

— Що ж, — каже містер Пітерсон, — усьому свій час.

— Так, — усміхається Ґвенді. — Маю ще вдосталь часу.

31

Вона планує провести літо в Касл-Року, тож коли батьки повертаються до готелю, спаковує залишки речей, укладаючи пульт на дно своєї валізи. Під час перебування в Брауні дівчина тримала цю жахливу річ у клієнтському сейфі Банку Род-Айленду; вона шкодує, що не додумалася зробити так раніше, але ж вона була всього лише дитям, коли отримала його, дитям, хай йому трясця, а що знають діти? Діти запихають цінності в нори під деревами чи ховають за камені в підвалах, які нерідко затоплює, або в шафах. У шафах, Господи Боже! Щойно приїхавши в Колумбію (або в Айову, якщо її візьмуть до письменницької майстерні), він вирушить в інший клієнтський сейф, і, наскільки їй відомо, зможе лишатися там вічно.

Вона вирішує з’їсти шматочок кавового торта й випити склянку молока перед