Читати книгу - "Книга кладовища"

Попереду гулі зупинилися.

— Щоб я луснув! — крикнув Герцог Вестмінстерський. — Пекельний пес злапав дурного хлопця!

— Облиш його, — відгукнувся Китайський Імператор. — Тікай!

— Йой! — зойкнув Тридцять третій Президент Сполучених Штатів.

Гулі побігли сходами вгору. Тепер Ніх був упевнений, що ті сходи вирубали велетні, бо кожна сходинка була вища за нього. Гулі тікали, але на мить зупинилися, щоб показати непристойний жест чудовиську, а може, заразом і Овенсу.

Чудовисько не рухалося.

«Зараз воно мене з'їсть, — гірко зітхнув Ніх. — Ото я розумник».

Хлопець подумав про домівку на кладовищі, і вже не міг пригадати, навіщо взагалі полишив її. Чудовиська, не чудовиська, але він мав повернутися додому. Там на нього чекали.

Ніх кинувся повз тварюку, зістрибнув на сходинку за метр нижче, невдало приземлився, підвернувши щиколотку, і важко упав на скелясту поверхню. Хлопчик чув, як чудовисько кинулося навздогін, стрибнуло в його бік, і спробував вивернутися, підвестися, але нога не слухалася, боліла й німіла, і не встиг він опанувати себе, як знову упав. Він падав зі сходів, убік від скелястої стіни, у прірву жахливої глибини, якої він навіть уявити не міг.

І падаючи, Ніх зрозумів, що з боку сірого чудовиська долинає крик. Кричали голосом панни Лупеску.

— Ніх!

Це було схоже водночас на всі жахіття про падіння, які йому снилися, — страшний і нестямний політ крізь порожнечу, коли земля невпинно наближається. Здавалося, в голові могла поміститися лише одна думка, і за те місце боролися: «Цей великий собака насправді — панна Лупеску» і «Я упаду на скелі й розіб'юся на гамуз».

Щось, що падало так само швидко, як і Ніх, огорнулося навколо нього, хлопчик почув гучне лопотіння шкірястих крил, і все навколо вповільнилося. Земля наближалася вже з іншою швидкістю.

Крила залопотіли частіше. Ніх піднявся трохи вище в повітрі, і тепер єдиною думкою, що поміщалася в голові, було: «Я лечу!» І він таки летів. Хлопчик обернувся. Над ним нависала темно-брунатна, цілковито лиса голова з глибоко посадженими очима, що скидалися на два чорні блискучі скельця.

Ніх знову проскреготів «Рятуйте!» мовою нічних кощавців, на що кощавець усміхнувся і відповів голосним уханням. Вигляд він мав задоволений.

Після неквапливого спуску вони гупнулися на пустельну землю. Ніх спробував підвестися, але щиколотка знову підвела, і хлопчик упав у пісок. Сильний вітер жалив шкіру Овенса гострими піщинками.

Нічний кощавець склав шкірясті крила за спиною і скоцюрбився поруч. Ніх виріс на кладовищі, тому зображення людей з крилами його не дивували, однак янголи на надгробках і кощавці були геть не подібні між собою.

А тим часом пустелею, вкритою тінню Гульхайма, до них мчало велетенське сіре чудовисько, схоже на здоровезного собаку. І цей собака говорив голосом панни Лупеску.

— Ніх, це вже втретє нічні кощавці рятують тобі життя. Вперше це сталося, коли ти покликав на допомогу і вони почули. Вони дали мені знати, де ти є. Вдруге вони врятували тебе під час вчорашньої ночівлі, поки ти спав. Кощавці кружляли в темряві й почули, як дехто з гулів казав, що ти псуєш їм удачу й тебе слід прибити каменем, заховати десь і повернутися, коли ти добряче зогниєш, щоб уже тоді тебе з'їсти. Кощавці тихенько про них подбали. А тепер ось.

— Панна Лупеску?

Велетенська, схожа на собачу, голова нахилилася, і на якусь навіжену мить Овенсу здалося, що його зараз вкусять, але малого лише обережно лизнули в щоку.

— Ти поранив щиколотку?

— Так, я не можу стояти на цій нозі.

— Давай посадимо тебе мені на спину, — сказало величезне сіре чудовисько, яке було панною Лупеску.

Вона проскреготіла щось іще нічному кощавцю, і той підійшов та підтримав хлопця, поки той хапався за шию панни Лупеску.

— Тримайся за хутро, — мовила вона. — І тримайся міцно. А перед тим, як ми рушимо додому, скажи оце, — і видала пронизливий скрегіт.

— Що це означає?

— «Дякую». Чи «бувай». І те, й інше.

Ніх старанно повторив скрегіт, і нічний кощавець задоволено хмикнув, а тоді відповів подібним звуком, випростав свої великі шкірясті крила і, лопочучи ними, побіг назустріч пустельному вітру, який підхопив його і поніс, як повітряного змія.

— А зараз, — сказало чудовисько, яке було панною Лупеску, — міцно тримайся.

І помчало.

— Ми прямуємо до стіни з могил?

— До брам гулів? Ні. Вони лише для них. Я — Божий пес, у мене свої дороги до пекла і з нього.

І вона побігла ще швидше, принаймні так здалося Овенсу.

Зійшов велетенський місяць, а за ним — менший, пліснявого кольору, а відтак до них долучився ще один — червоний, як рубін, і в їхньому сяйві розміреними стрибками перетинаючи кістяну пустелю, мчала сіра вовчиця. Вона зупинилася біля тріснутої, схожої на величезний вулик глиняної будівлі, що стояла коло маленького джерела, яке вихлюпувалося з кам'яного розламу, розливалося маленькою калюжкою і зникало знову. Вовчиця напилася, нахиливши голову, а Ніх набрав води у долоні і пив маленькими ковточками.

— Ми на межі, — сказала сіра вовчиця, що була панною Лупеску, і Ніх підвів очі. Три місяці зникли. Тепер було видко Чумацький шлях, яким він його ще ніколи не бачив, — мерехтливу стрічку, що дугою вигиналася у небі.

— Які вони красиві, — прошепотів Ніх.

— Коли повернемося додому, — сказала панна Лупеску, — я розповім тобі, як називаються зірки й сузір'я.

— Залюбки послухаю, — відказав Ніх.

Він знову видерся на її величезну сіру спину, притиснувся до хутра і міцно вхопився за нього, і, здавалося, минула всього мить, а його вже несли — незграбно, як може нести шестирічного хлопчика доросла жінка, — кладовищем до могили Овенсів.

— Він пошкодив щиколотку, — повідомила панна Лупеску.

— Бідолашне малятко, — пані Овенс узяла хлопчика й заколисала у своїх надійних, хоч і напівпрозорих руках. — Не казатиму, що я не хвилювалася, бо таки хвилювалася. Але він удома, а це головне.

І нарешті він був у затишку підземелля, у рідному місці, на власній подушці, і його обійняла м'яка темрява виснаження.

Щиколотка таки набрякла й посиніла. Лікар Трефузіс (1870–1936 рр., «Хай повстане у славі») оглянув ушкодження і оголосив, що це звичайнісіньке розтягнення. Панна Лупеску принесла з аптеки еластичний бинт, а баронет Джосая Вортінґтон, якого поховали з ціпком із чорного дерева, наполіг, щоби Ніх узяв його в тимчасове користування, і малий розважався досхочу, спираючись на ціпок і вдаючи столітнього дідугана.

Хлопчик пошкандибав на пагорб і дістав з-під каменя складений аркуш паперу.

«Божі пси», — прочитав Ніх.