Читати книгу - "Книга кладовища"

Гулі не здавалися Овенсу ні хоробрими, ні мудрими. Менше з тим, вони були сильні й нелюдськи прудкі, і було їх дуже багато. Прорватися крізь натовп просто неможливо. Хлопчик не подолав би й дюжини ярдів, коли б його наздогнали.

Далеко в нічній пітьмі хтось знову завив, і гулі посунулися ближче до багаття. Ніх чув, як вони сопуть і лаються. Хлопчик лежав із заплющеними очима, нещасний, переповнений тугою за домівкою і небажанням ставати гулем. Він сумнівався, що зможе заснути в такому безнадійному і схвильованому стані, але, на диво, поспав дві-три годинки.

Його розбудив шум поблизу, голосний і знервований. Хтось сказав:

— Ну, і де вони поділися, га?

Ніх розплющив очі й побачив, як Єпископ Бата й Уельсу волає на Китайського Імператора. Скидалося на те, що кілька гулів зникли, і ніхто не міг пояснити, що з ними сталося. Решта були як на голках. Вони хутко згорнули табір, а Тридцять третій Президент Сполучених Штатів підняв хлопця і перекинув через плече.

Гулі спустилися скелястим схилом назад до шляху на Гульхайм і, під небом кольору поганої крові, попрямували до міста. Раніше вони були не такими жвавими. Тепер гулі наче тікали від чогось, принаймні так здавалося Овенсу, яким мотиляли з боку в бік.

Десь опівдні, коли мертве сонце стояло просто над головою, гулі зупинилися і збилися в юрбу. Попереду, високо в розпеченому повітрі, кружляли нічні кощавці, десятки кощавців, що осідлали висхідні потоки.

Думки гулів розділилися: одні вважали, що їхні товариші самі кудись повіялися, а інші — що хтось (можливо, нічні кощавці) був причиною їхнього зникнення. До спільної думки вони так і не дійшли, окрім як до висновку жбурляти в кощавців камінням, якщо ті спустяться нижче, і понабивали кишені своїх убрань і балахонів галькою, назбираною на узбіччі.

Ліворуч від товариства хтось знову завив, і гулі перезирнулися. Цей хтось вив голосніше, ніж уночі, значно ближче, і то було тужливе вовче виття.

— Ти це чув? — спитав Лорд мер Лондона.

— Ні, — відповів Тридцять третій Президент Сполучених Штатів.

— І я нічого не чув, — підтримав Високоповажний Арчибальд Фіцг’ю.

Виття почулося знову.

— Нам треба швидше дістатися додому, — мовив Герцог Вестмінстерський, піднімаючи ваговиту каменюку.

Гульхайм, місто з нічних жахіть, височіло попереду на оголених скелях, і юрба пострибала дорогою в його бік.

— Нічні кощавці спускаються! — заволав Єпископ Бата й Уельсу. — Закидайте паразитів камінням!

Тридцять третій Президент Сполучених Штатів перекинув Ніха через плече, тож хлопець тільки й бачив, що піщану куряву дороги, яка летіла йому в обличчя. Але він почув клекіт, схожий на орлиний, і знову закричав «Рятуйте!» мовою нічних кощавців. Цього разу ніхто не затуляв йому рота, але хлопчик не був упевнений, чи почув його хтось крізь крики кощавців і лайку гулів, які жбурляли каміння в повітря.

Знову долинуло виття, але цього разу з правого узбіччя.

— Цим чортовим паршивцям кінця-краю немає, — похмуро зауважив Герцог Вестмінстерський.

Тридцять третій Президент Сполучених Штатів передав хлопця відомому письменнику Віктору Гюґо, який запхав Овенса в мішок і закинув на плече. Ніх страшенно зрадів, що мішок пахне лише запилюженими дошками.

Хтось із гулів закричав:

— Вони відступають! Дивіться, як вшиваються!

— Не хвилюйся, хлопче, — почувся біля мішка голос, такий як у Єпископа Бата й Уельсу. — Коли ми доправимо тебе в Гульхайм, нам уже ніхто не заважатиме, бо Гульхайм неприступний.

Ніх не знав, чи когось із гулів поранили або вбили в сутичці з нічними кощавцями. Але з того, як лаявся Єпископ Бата й Уельсу, виснував, що кілька їхніх товаришів накивали п'ятами.

— Швидше! — вигукнув хтось, можливо, Герцог Вестмінстерський, і гулі дали чосу.

У мішку Овенсу було незручно й боляче — його вдаряло коли об спину відомого письменника Віктора Гюґо, а коли і об землю. А ще більше незручності додавали залишки від зотлілої труни: кілька уламків дощок, не кажучи вже про гострі гвинти і цвяхи. Один з них опинився прямо під хлопцевою рукою, вгвинчуючись йому в долоню.

І хоча малого підкидало і штовхало, трясло й смикало з кожним кроком його поневолювача, Ніх примудрився схопити той гвинт. Хлопець намацав гострий кінчик, і надія знову зажевріла. Овенс пробив у мішку дірку, а потім ще одну, трохи нижче.

Ззаду знову почулося виття, і Ніх подумав, що коли хтось спромігся налякати гулів, то цей хтось має бути таким страшним, що й уявити годі. На якусь мить хлопець припинив дірявити мішок, бо що як він вивалиться просто в пащеку невідомому лихому чудовиську? Але тоді він принаймні помре собою, не позбавлений спогадів, знаючи, хто його батьки, хто такий Сайлас і навіть хто така панна Лупеску.

То був хороший варіант.

Ніх знову заходився колупати і розтягувати гвинтом тканину, аж поки не зробив ще одну дірку.

— Ну, хлопче! — вигукнув Єпископ Бата й Уельсу. — Лишилося піднятися сходами, і ми вдома, захищені стінами Гульхайма!

— Слава, ваша милосте! — підхопив хтось, мабуть, Високоповажний Арчибальд Фіцг’ю.

Рухи гуля, який ніс хлопця, змінилися. Тепер мішок смикався не вперед, а вгору.

Ніх спробував розширити дірку руками, аби хоча б одним оком побачити, що там, зовні. І побачив. Згори — похмуре червоне небо, а знизу… Знизу — все та ж пустеля, але вона була за десятки метрів під ним. Позаду простягалися сходи, але сходи для велетнів, праворуч — руда скеля. Ліворуч — урвище. Падати треба вниз, на сходи, і сподіватися, що у відчайдушному прагненні опинитися вдома, в безпеці, гулі не помітять його втечі. Ніх бачив, як кружляють у червоному небі нічні кощавці. Його потішило, що позаду не було видно жодних гулів, відомий письменник Віктор Гюґо ліз останнім, і ніхто не міг вказати йому на діру в мішку, яка все більшала. Або на хлопця, якби той вивалився. Проте було видно декого іншого…

Овенса кинуло вбік, він відлетів од дірки, але встиг помітити на сходах когось величезного й сірого, і цей хтось їх наздоганяв. Ніх чув сердите гарчання.

Коли пану Овенсу були неприємні якісь дві речі водночас, він казав: «Я між молотом і ковадлом». Ніх ніколи не міг зрозуміти, що це означає, бо на кладовищі ні молотів, ні ковадл не було. Але тепер він подумав: «Я між гулями і чудовиськом».

І саме цієї миті гострі зуби вчепилися в мішок, потягли й розірвали тканину вздовж дірок, які надлубав Ніх, і хлопчик випав на кам'яні сходи, а над ним нависла велетенська сіра тварюка, схожа