Читати книгу - "Коли подих стає повітрям"

– Будь ласка, Клер, – лагідно звернувся до неї хірург.

– Усе насправді так, як я бачу тут? – перервала жінка. – Ви гадаєте, це рак?

– Не знаю. Єдине, що я знаю, – і певен, що ви теж знаєте це, – ваше життя в цю хвилину дуже змінилося. Це буде довгий шлях, розумієте? Ви повинні пройти його разом, жити один для одного, але не можна забувати про відпочинок, коли він потрібен. Ця хвороба може або об’єднати вас, або розшарпати на шматки. Зараз більше, ніж будь-коли, ви маєте допомагати одне одному. Я не хочу, щоб ви цілі ночі сиділи без сну біля ліжка дитини або щоб весь час залишалися в лікарні. Домовились?

Далі він описував заплановану операцію, ймовірні результати і можливості, казав, що необхідно вирішити негайно, а що треба почати обмірковувати, щоб невдовзі ухвалити правильне рішення, згадував, про що поки що зовсім не варто турбуватися. До кінця бесіди батьки, звісно, не стали щасливими, але, здавалося, отримали здатність дивитися в майбутнє. Я спостерігав за їхніми обличчями – спочатку блідими, скорботними, майже нетутешніми – уважно і зосереджено. І саме тоді я зрозумів, що питання про життя та смерть і про сенс цього всього, питання, які в певний момент постають перед кожною людиною, – вони виникають зазвичай в медичному контексті. Коли ці питання виникають в конкретних життєвих ситуаціях, то спонукають людину до роздумів довкола філософії та біології. Люди – це біологічні організми, які підпадають під дію законів природи, серед котрих і той, згідно з яким ентропія постійно зростає. Хвороби – це сигнал про виявлене порушення; основна умова життя – це обмін речовин, а смерть його зупиняє.

Тим часом як більшість медиків лікують хворобу, нейрохірурги працюють у тиглі людської ідентичності (індивідуальності): кожна операція на мозку, в силу необхідності, передбачає маніпулювання із субстанцією нашого «я», і кожна розмова з пацієнтом, який пережив таку операцію, лише підтверджує цей факт. Крім того, для пацієнта і членів його родини операція на головному мозку, як правило, буває найбільш драматичною подією в житті і тому справляє величезний вплив. У такі переломні часи питання полягає не просто в тому, жити чи померти, а в тому, як варто прожити життя. Чи готові ви проміняти здатність розмовляти – коли йдеться про вас або вашу матір – на кілька додаткових місяців німотного життя? Чи погодились би на візуальне розширення сліпої плями в обмін на усунення невеликої ймовірності загрозливого крововиливу в мозок? Чи поступились би рухливістю правої руки заради того, щоб зупинити судоми? Скільки страждань ви дозволили б витерпіти вашій дитині, перш ніж сказати, що краще вже смерть? Оскільки мозок опрацьовує наш життєвий досвід, будь-яка нейрохірургічна проблема змушує пацієнта і його родину, бажано з врахуванням думки лікаря, відповідати на питання: що робить життя змістовним настільки, щоб жити далі?

Мене захопила нейрохірургія з її невблаганним закликом до досконалості; спираючись на античний принцип калокагатії,[3] я вважав, що треба прагнути моральної, емоційної, психічної та фізичної досконалості. Здавалося, нейрохірургія перебуває в найбільш складній і відвертій конфронтації із самим сенсом життя, людською ідентичністю та смертю. На додачу до власних непомірних навантажень нейрохірурги опановують і кілька суміжних областей: інтенсивну терапію, неврологію та рентгенологію. Я розумів: мені не досить тренувати свій розум і руки – необхідно тренувати також очі та всю решту органів, які могли б знадобитись.

Мета була висока й амбітна: можливо, я теж міг би стати одним із цих універсальних фахівців, які проникають до самої гущавини емоційних, наукових і духовних проблем і віднаходять або прокладають шляхи порятунку.

Після закінчення медичного факультету я і моя Люсі, щойно одружені, вирушили до Каліфорнії в резидентуру: я мав пройти її в Стенфорді, а Люсі – в Каліфорнійському університеті. Ми вже офіційно закінчили медфакультет, отже, тепер нас чекала справжня відповідальність. За короткий час я знайшов у лікарні добрих друзів: Вікторію, мою колегу, і Джеффа, судинного хірурга, резидента, старшого від нас на кілька років. За наступні сім років навчання ми мали піднятися від ролі статистів у медичних драмах до виконавців головних ролей.

Інтерн першого року навчання – це наче писар на тлі картин життя і смерті, хоча навіть тоді навантаження величезне. Першого ж дня в лікарні керівник резидентури сказав нам:

– Резиденти-нейрохірурги не просто найкращі хірурги, ні – ми найкращі лікарі в лікарні. Це наша мета. Дозвольте нам пишатися вами.

Головний мимохідь зазирнув до кабінету:

– Завжди їжте лівою рукою. Ви повинні навчитися володіти обома руками однаково.

Один зі старших резидентів порадив:

– Повсякчас пильнуй: головний переживає розлучення, так що він зараз накинеться на роботу, як звір. Не заводь з ним розмов ні про що.

Інтерн-випускник, який мав би мене підтримати і допомогти зорієнтуватися, натомість просто тицьнув мені список, у якому було сорок три пацієнти, зі словами:

– Єдине, що можу сказати: вони завжди здатні тебе замучити, але вони нездатні зупинити годинник, – і пішов собі.

Перші два дні я не виходив з лікарні, тільки й робив, що цілими днями заповнював величезні, нереальні стоси паперів. Проте коли ви працюєте в лікарні, то папери тут – не просто папери: це справжні оповідання, фрагменти романів, повні небезпек, поразок і перемог. Наприклад, восьмирічний хлопчик на ім’я Метью одного разу потрапив в лікарню з головним болем, його обстежили і виявили пухлину мозку, що прилягала до гіпоталамусу. А гіпоталамус, як відомо, регулює наші базові потреби: сон, голод, спрага, секс. Тож залишити частину пухлини означає приректи хлопчика на курси опромінення, наступні операції, мозкові дренажні трубки… словом, відібрати у нього дитинство. Повне видалення пухлини врятує від цього, але існує ризик ушкодження гіпоталамусу, що може зробити Метью жертвою власних бажань. Хірург зробив так: провів крізь ніздрю мініатюрний ендоскоп і пробурував отвір в основі черепа. Усередині він чітко побачив і акуратно видалив пухлину. За кілька днів Метью гасав палатою, тягав цукерки в медсестер і збирався додому. І вже вночі я радісно заповнював безкінечні сторінки його документів на виписку.

А у вівторок я втратив першого пацієнта.

Це була жінка, вісімдесятидворічна, маленька й чепурна, найздоровіша особа у відділенні загальної хірургії, де я інтерном пробув один місяць. (Патологоанатом, котрий робив розтин, був вражений, коли довідався, скільки їй було років, аж вигукнув: «У неї всередині все як у 50-річної!») Її поклали в лікарню через закреп внаслідок незначної кишкової непрохідності. Шість днів ми чекали з надією, що