Читати книгу - "Матінка Макрина"

А через те, що звідти нас гнали просто на каторгу, часто сестри мліли. Волочусь я одного разу, прикута до тачок, напівпритомна, із зусиллям видобуваючи з опухлих вуст наступні слова Те Deum laudamus, бо ми завжди після канчуків Те Deum співали, і бачу, як сестру нашу — Колюмбу Ґурську — ноги не тримають; одразу ж бородатий Іґнацій до неї підлітає, кийком лупцює, то вона ще отямилась, ще прибрела до своєї тачки, ще її камінням навантажила, підняла — і впала. Ого, — подумала я, — їй уже клямка; і справді, вона Богові душу віддала, побожна неборака. Так само теж Зузанна Рипінська та Колетта Селяв’янка сконали після батоження, другу ще домучила одна з монашок, яка помітила, як сестра Колетта схилилася по окрайчик хліба, перекинутий через паркан якоюсь жалісливою душею; вискочила за нею монашка, видобула складаного кия, які вони завжди із собою носили, посікла їй обличчя, здерла каптур і щосили швиргонула об корито, так що їй ребро зламала, після чого пішла до себе пити горілку й веселитися з іншими, а бідна Селяв’янка упокоїлась у Бозі на моїх колінах. Потім Баптисту Довнарівну, якій монашка наказала добре напалити у великій хлібній печі, заради глуму, заради дурного жарту кілька монашок штовхнули в розпалену піч, як святих немовлят, але її ангел від вогню не врятував і вона живцем згоріла. Непомуцену Ґротковську викликала настоятельниця, щоби та очистила їй келію від дьогтю, бо та настоятельниця не монашка, а справжній капрал, у чоботах, від дьогтю чорних, ходила й вічно бруднила підлогу келії; не годна відчистити одну пляму, вона відшкрябала ножем, і коли це побачила настоятельниця, то схопила поліно і страшним ударом розбила їй голову, що й спричинило смерть.

І отак день за днем щоразу менше нас ставало, а Михалевич, якому Семашко дорікав, що він нам потурає, відписав, що ми вже як пончики зм’якли, як добре збите м’ясо податливі й уже близько наше віровідступництво, на яке він його щиро запрошує. А сам, боягуз, вирішив нас зламати та, поділивши на чотири групи, кинув до окремих льохів; мене з вісьмома сестрами — до покинутої овочевої ями, де нас страшенно обсіло хробацтво, що лізло і в рот, і в очі, але півбіди, що в цій ямі, бо по кутках збереглося трохи недогнилків, яких навіть хробацтво торкатися не хотіло й недоїло, — то там, повзаючи рачки, вибирали ми якусь стару брукву чи моркву, на іншу їжу не маючи надії. А цей Михалевич цілий день вештався від однієї темниці до другої і казав: Підпишіть апостасію[26], бо ті вже підписали, каву пахучу п’ють, чорну, з вершками, підпишіть і ви, то й ви каву питимете замість личинки висмоктувати й кайданами бряжчати. Одного разу з намови Божої, з якогось вищого, горішнього голосу я схопила цей папір, немовби з бажанням його підписати, розгорнула, а там порожньо, повна білизна, наче снігом у січневу ніч завіяло, засипало. Ти брехло, Юдо, сатанинський відступнику, — крикнула я Михалевичу, — повертайся до свого пана та в одному казані зі смолою кипи з ним доволі! Тоді він схопив мене за волосся, а другого дяка собі на допомогу покликав, той мене за ніс схопив, мало не задушив, і ледь я рот відкрила, він напхав мені туди гною і хробацтва, але відійшов — засоромлений і скулений.

Після дев’яти днів життя майже на самій глині він випустив нас, а всі сестри вельми раділи, що жодна бомаги московської не підписала. Ох, яка ж це була мить, яка мить прекрасна: видобуті з льоху, наче Йона з китового живота, як він кислою жовчю потвори, так і ми смерділи гнилизною та пліснявою, але протираємо очі, майже нічого ще не бачачи, і падаємо одна одній в обійми. Раптом огорнуті сонцем, ми дивилися на поблідлі обличчя одна одній, немовби обмиті трояндовою водою, і всі відчували те саме: Дух Святий напоїв нас, немовби вином. Чи ти теж із нами? — питаємо ми одна одну. А ти з нами? Не підписала? Я не підписала! І так котиться подвір’ям цей голос, сповнений надії: І ти з нами? — і радісна відповідь: З вами, з нами всіма, я не підписала! А я відповідаю: З Богом! І всі вони після моїх слів падають на коліна, як дозрілі грушки у траву — дякувати Господу Богу за витримку, бо ж якби не він, бодай одна б із нас зламалась, як Петро зрікся і як Юда зрадив, а тут — жодна. Ми відчули себе сильнішими за найсвятіших апостолів. Ми заспівали, з колін не підводячись, Те Deum, а потім я жваво й радісно заплескала в долоні: Ми відпочили, діточки мої, а тепер — до роботи! Стільки від того радості було, що одна до тачки, друга за вила, третя до котла для води кинулися охоче, немовби весь шарварок цього світу не мав на нас впливу, якщо ми від віровідступництва вбереглися.

Пам’ятаю, зиркнула я тоді вгору, бо на те все сонце зійшло, як веселка після потопу, і побачила у вікні двох монашок, що, геть п’яні й ледве тримаючись підвіконня, показували нас одна одній і вельми дивувалися, що в неволі можна почерпнути стільки щастя.

*

Небагато часу спливло, а вже сатана нам нове колінце викидає. Ми, ще сповнені тої радості, сидимо собі на камінні та дійниці для молока шуруємо, а щоб шурування зробити легшим, співаємо пісню, яку склали в тюрмі. Одна сестра, Єлизавета Тизенгаузівна, потім живцем у глині похована, заспівує: Боже наш, за твоїм покликанням ми терпимо пута неволі, прийми наші терзання, поможи нам у цій недолі… А решта, кожна зі своєю щіткою та над своєю дійницею мозолячись, відповідає: Вигнані з Твого дому, де мали ми добру роботу, кому ж пожалітися, кому, за зрадників Твоїх підлоту. І одразу ж наступна, а була це Йоахіма Воєвудзька, та, що потім її, нещасну, втопили, співає солодким голосом, бо, мабуть, найсолодший голос мала в усьому нашому згромадженні: Боже, Боже доброчинний, оберни печаль у розкоші, від схизми відверни країну, лиш про це Тебе я прошу… І знову ми всі разом в один голос: Терпімо, Божі невільниці, аби охота не пропала, лиш наші осуши зіниці та зроби, щоб Віра повстала… І не встигли куплет доспівати, а наступна сестра,