Читати книгу - "Матінка Макрина"

Непомуцена Лауданська, цебром забита, але тоді ще жива та з голосом сильним і впевненим, уже повітря набрала, щоб останній куплет заспівати, аж раптом від хвіртки біжить що було сили в ногах, задерши поли ряси, сестра Кулешанка, Ґеновефа Кулешанка, муром розчавлена, коли ми пізніше працювали на будівництві палацу… отже, біжить сестра Кулешанка, мчить від хвіртки і кричить: Семашко, підлий віровідступник, їде, вже на подвір’я заїхав, а карета в нього велика, багата і золотом сяє! І справді, ми чуємо биття дзвонів, немов у велике свято — от тільки не знаю, якої церкви свято, вочевидь, сатанинської. Я зітхнула, схопила знову щітку і промовляю: Що має бути, того не минути. На Бога надія. І почала останній куплет: І скинемо з себе пута, зламаємо загорожі, лиш до Раю шлях здобути хай нам Бог поможе. І шурувала я цю дійницю, немовби мала вона блищати, як найкоштовніша порцеляна. Отак ці дві мелодії сплелися: наша жебрацька пісня та бучне биття дзвонів на честь єпископа-віровідступника, бронзове та потужне, наче московські полки. Хоч нашу пісню з-під того бронзового гримотіння було чутно, бо вона була чиста.

Назустріч Семашкові висипали з монастиря монашки; мало яка з них була твереза, але всі в поклонах. Спотикаються, падають, від горілки їм ноги заплітаються; ця без ковпака, та на ходу рясу вдягає, настоятельниця з обличчям червоним, як кусень м’яса, і викладаються на всю, і до ніг падають. Зате нас заганяють до в’язниці, і там Семашко з Михалевичем, що теж смиренно згинається перед ним, нас відвідали. З обличчям лагідним, усміхнений, дивиться то на нас, то на свій почет, бо з власними слугами приїхав, і каже: Я дуже радий вас бачити. А я, відчуваючи якісь штучки, відповідаю спокійно, мовляв, і ми раді, якщо він прибув до нас як справжній єпископ і пастир, бо якщо як віровідступник, то краще йому покинути якнайшвидше наші низькі пороги.

Змінився на лиці Семашко, немовби не зрозумів моїх слів, але одразу ж знову всміхнувся, бороду смолисту гладить і, позираючи на свою челядь, каже, що вельми його втішила наша просьба з виразом готовності прийняти православну віру. Він кивнув якомусь дякові, який, вийшовши з тіні, — бо в наших в’язничних келіях темно було, як у печерах, — ніс у руці велику патерицю. Ось, — промовляє Семашко, показуючи на дяка, — знак твоєї, матінко Макрино, гідності та достоїнства, позаяк оголошую тебе генеральною ігуменею. А тепер уже його слів ні я не зрозуміла, ні жодна з сестричок, і страх нас усіх пронизав, чи котрась не зрадила. Ми поглядаємо то одна на другу, то на патерицю, але найбільше всі на мене. А він далі своєї: До того ж на знак своєї імператорської ласки Найясніший Пан дарує тобі зірку. З темряви другий дяк виростає, із такою самою послужливою та гидотною пикою, як і в першого, і на подушці з пурпурового оксамиту підносить зірку, оздоблену діамантами, яка навіть у темряві іскрилася вогнем і мало не освітила цим вогнем усю нашу темницю. Він збожеволів, — думаю я, але нічого не кажу, — точно збожеволів, із глузду з’їхав, від схизми до безумства шлях короткий, як від печі до піддувала. А може, він тільки так мене спокушає, так усіх нас спокушає? Лотре[27], — закричала я, — що ти говориш, хто тебе просив, щоб ти ще приходив нас спокушати? Явно збентежений Михалевич перебиває мене: Ти сама! Але ж я знаю, що це несосвітенна брехня, та сестрички навколо мене не знають, тому заходяться плачем і лементом. Однак, коли відбувається щось погане, Господь Бог нам завжди щось полегшить; кажуть, що як тобі перед носом зачинять двері, то вікно відчиниться. Щось мене підштовхнуло чи, може, пронизало, і я схопила папір із нашою уявною просьбою; розгортаю, а там, звичайно, підпис, та все-таки не мій і не котроїсь із сестер, а підпис Михалевича. Великими писаними буквами: Игнат Михалевич. Обидва дяки, побачивши це, притьмом від сорому сховалися в тінь, Семашко над папером схилився, брови наморщив, очі змружив, то на букви дивиться, то на Михалевича, що тим часом червоний зробився і тільки пальці заламує, і рясу монашу в руках мне — і я кидаю папір Михалевичу в очі й так йому як рубону, слово за словом: То ти, лотре, обманув свого пана сатану! А той як замахнеться, як мені кине: Ви, польська пся крев, ноги мені лизали, на колінах просили мене і, плачучи, благали про цю ласку. Я збутися вас не міг, як п’явок, як псів, які… Я перебиваю його, і коли він голосно, я не голосніше, але більш рішуче — так що його голос м’якне і в'яне: Лотре, лотре, лотре, тричі лотре. Поглянь туди, вище небо, на небі Господь, а ти Господа не боїшся так брехати? Знаєте і ти, і твій пан віровідступник, що від мучеництва ми не відмовляємося, навпаки, кожна його приймає та жертвує як дар Господу Нашому Ісусу Христу — і ми мали просити, щоби ти привів отого, який тільки для тебе архієрей, а для нас — рівний тобі, бо хто схизматик, той сам себе поставив поруч із поганами, а цей зрадив віру — віровідступник! У Семашка тим часом, здається, язик задерев’янів, обличчя його певний час було наче в якогось бовдура, що говорить не до ладу й безперестанку слиниться, однак він усе-таки отямився, але жодних кривд нам того дня не чинив, навпаки, гнів не показував, навіть коли я напружила зір і в темряві нашої темниці вгледіла того дяка з діамантовим хрестом на подушці, потім показала на нього й кажу Семашкові: Повісь хрест, який ти мені приніс, до хрестів, якими ти обвішав собі груди. Колись лотрів вішали на хрестах, а нині — хрести на лотрі. Не спокушай слуг Господніх. Шилом патоки вхопивши, він рвучко розвернувся, мало на землю не гепнувся, вибіг східцями і зник у монашок, а за ним — увесь його пекельний почет. А потім велика радість запанувала, велика й невимовна, плач неприхованої радості постав між нами, сестрички кинулися на мене з великою пристрастю, особливо сестра, яку потім до смерті роздерли, Схоластика Реутівна, великої побожності, але й тіла чималого, яким вона мене мало на землю від того щастя не повалила.

Увечері, коли Семашко бенкетував із монашками, не жаліючи для себе — як розповіли сестрички, що прислуговували за столом, — ні їжі, ні, зокрема, питва, він знайшов ще час наслати на нас московського попа