Читати книгу - "Гра престолів"

волосся, як у сестри, а очі темно-зелені, як у матері. Густа кучма білявих кучерів затуляла і золотий стоячий комірець, і оксамитовий комір. Санса, яка йшла поряд з ним, світилася від щастя, однак Джонові не сподобалися надуті губки Джофрі та знуджений і зневажливий погляд, яким він окинув велику залу Вічнозиму.

Набагато більше його зацікавила пара, яка йшла за ними: брати королеви, Ланістери з Кичери Кастерлі. Лев і Куць, переплутати їх було неможливо. Сер Джеймі Ланістер, брат-близнюк королеви Серсі, був рослявий і золоточубий, з блискучими зеленими очима й посмішкою гострою, як ніж. Вбраний він був у малинові шовки, високі чорні чоботи і чорний атласний плащ. Спереду на туніці золотою ниткою був вигаптуваний непокірливо рикаючий лев дому Ланістерів. У лице сера Джеймі кликали Левом Ланістером, а позаочі, пошепки — Царевбивцею.

Джон не міг відірвати від нього погляду. «Ось який вигляд повинен мати король»,— подумав він про себе, коли той проходив повз.

Аж тут він побачив другого брата, який дибав, наполовину ховаючись за сером Джеймі: Тиріона Ланістера, наймолодшого з нащадків лорда Тайвіна, і найпотворнішого. Для Тиріона боги не залишили нічого з того, чим обдарували Серсі та Джеймі. Це був карлик удвічі нижчий за свого брата, який на своїх коротеньких ніжках заледве встигав за Джеймі. Голова в нього була завелика як на таке тіло, а потворне обличчя попід набряклим, опуклим чолом було якесь вчавлене. З-під прямого волосся, яке здавалося майже білим, пильно дивилися різні очі — одне око зелене, а друге чорне. Джон зачаровано проводжав його поглядом.

Останніми з високих лордів ішли Джонів дядько — Бенджен Старк з Нічної варти, й батьків годованець — юний Теон Грейджой. Проходячи повз, Бенджен тепло всміхнувся Джонові. Теон же цілковито його проігнорував, але цьому Джон не здивувався. Коли всі розсілися, підняли перші тости й взаємно одне одному подякували, почався бенкет.

Тоді Джон почав пити й досі не припиняв.

Під столом щось тернулося йому об ногу. Джон побачив червоні очі, які знизу вгору втупилися в нього.

— Знов голодний? — запитав він. У центрі столу лишалася ще половина курки в меду. Джон потягнувся, щоб відкрутити ніжку, а тоді передумав. Настромивши все, що лишилося, на ніж, він між ногами опустив це на підлогу. Привид по-дикунському тихо вчепився в м’ясо. Джоновим братам і сестрам не дозволили взяти з собою на бенкет своїх вовків, але в цьому кінці зали зібралося стільки дворняг, що ніхто й слова не сказав проти Джонового пестунчика. «І в цьому пощастило»,— сказав собі Джон.

Очі пекли. Проклинаючи дим, Джон заходився дико їх терти. Зробивши ще ковток вина, він спостерігав, як деривовк поглинає курку.

Поміж столів за дівками-подавальницями невідступно бігали собаки. Одна з них, сучка-напівкровка з довгастими жовтими очима, занюхала курку. Зупинившись, вона полізла під лавку, щоб і собі отримати шматок. Джон спостерігав за сутичкою. Низько й утробно загарчавши, сучка наблизилася. Привид мовчки звів погляд і втупився в собаку своїми ясно-червоними очима. Сучка зло й виклично клацнула зубами. Вона була втричі більша за вовченя. Привид не ворухнувся. Стоячи над здобиччю, він розтулив рота, оголюючи ікла. Сучка напружилася, знову гавкнула — і передумала битися. Розвернувшись, вона ковзнула геть, наостанок непокірливо рикнувши, щоб зберегти гідність. А Привид повернувся до їди.

Посміхнувшись, Джон потягнувся під стіл і скуйовдив кошлате біле хутро. Поглянувши на нього знизу вгору, деривовк куснув його за руку й знову узявся до м’яса.

— Це з тих деривовків, що про них стільки говорять? — запитав зовсім близько знайомий голос.

Джон щасливо поглянув угору, в той час як дядько Бен, поклавши долоню йому на голову, скуйовдив чуб — точно як він сам тільки-но скуйовдив хутро вовченяти.

— Так,— відгукнувся Джон,— його звати Привид.

Один зі зброєносців урвав свою грубувату оповідку, щоб звільнити місце для лордового брата. Осідлавши лавку довгими ногами, Бенджен Старк узяв із Джонової руки кубок з вином.

— Літнє вино,— сказав він, скуштувавши.— Що може бути солодшим! Джоне, ти скільки вже випив?

Джон усміхнувся.

— Так я й думав,— засміявся Бен Старк.— Ну що ж. Здається, коли я вперше по-справжньому налився, я був навіть молодший за тебе.

І він, підчепивши з найближчої таці підсмажену цибулину, з якої скрапувала коричнева підлива, уп’яв у неї зуби. Цибулина захрустіла.

Дядько, сухоребрий як скеля, мав гострі риси обличчя, однак у його блакитно-сірих очах завжди світився натяк на сміх. Вдягався він у чорне, як і належить вояку Нічної варти. Сьогодні це був багатий чорний оксамит, що його доповнювали високі шкіряні чоботи й широкий пасок зі срібною застібкою. На шиї в дядька висів масивний срібний ланцюжок. Хрумаючи цибулю, Бенджен зачудовано роздивлявся Привида.

— Який мовчазний вовк,— зауважив він.

— Він не такий, як решта,— озвався Джон.— Ніколи голосу не подасть. Ось чому я назвав його Привидом. А ще тому, що він білий. Усі решта темні — сірі або чорні.

— За Стіною і досі водяться деривовки. Ми під час рейдів часто чуємо їхнє виття,— Бенджен Старк кинув на Джона довгий погляд.— А хіба ти зазвичай не їси за одним столом зі своїми братами?

— Здебільшого так,— рівним голосом відповів Джон.— Але сьогодні леді Старк подумала, що королівська родина образиться, якщо опиниться за одним столом з байстрюком.

— Зрозуміло,— озирнувся дядько через плече — поглянути на підвищення в дальньому кінці зали.— Щось мій брат сьогодні не в надто святковому гуморі.

Джон теж це помітив. Байстрюкові краще змалечку навчитися підмічати такі речі й з очей вичитувати приховувану правду. Батько дотримувався всіх вимог етикету, однак таким скутим Джон його ще не бачив. Розмовляв він мало, а натомість з-під приплющених повік роздивлявся залу й не бачив її. За два крісла від нього сидів король, який весь вечір багато пив. Обличчя попід великою чорною бородою розчервонілося. Він виголошував тости, гучно реготав на кожен жарт, накидався на страви, як голодний, тож поряд з ним королева здавалася холодною, мов крижана скульптура.

— І королева теж сердита,— мовив Джон до дядька тихим голосом.— Вдень батько водив короля в крипту. Королева була проти.

Бенджен оцінив Джона поглядом.

— А ти нічого не проґавиш, Джоне, хіба ні? Нам на Стіні такий вояк дуже придався б.

Джон надувся від гордості.

— Роб управніший зі списом, а я краще володію мечем, і Галлен каже, що на коні я вже сиджу не гірше, ніж інші вояки в замку.