Читати книгу - "Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років"

80

Там само.

81

Войнаренко О. Не гасіть Духа Правди! // Державницька думка. — 1951. — № 4. — С. 54—58.

82

Там само.

83

Андрієвський О. Професор в «пророках» // Українська дійсність (Прага). — Ч. ІІ. — Січень 1940. — С. 5.

84

Там само. — С. 3—5.

85

Терещенко Ю., Осташко Т. Український патріот з династії Габсбургів. — К., 2011. — С. 70.

Розділ 2. СУПЕРЕЧКИ

Спірні концептуальні питання Української революції

Одна з основних проблем розуміння визначних подій у житті суспільства — шаблони сприйняття, що були закладені в минулому. Такі негативні стереотипи, часто неусвідомлено, тиснуть на нас і в питаннях інтерпретації Української революції 1917—1921 рр. Негативні стереотипи в галузевій термінології, випрацьовані в комуністичний час, за інерцією стали надбанням громадян незалежної України після 1991 р. Ми продовжуємо й сьогодні їх використовувати.

Традиційно події 1917—1921 рр. називають «громадянською війною»: і це щодня можна чути з вуст ведучих на радіо й телебаченні, читати в газетах і журналах, та навіть фахових виданнях. Прихід німців за умовами союзного Берестейського договору в березні 1918 р. називають «окупацією України». Діячів УНР і Скоропадського йменують «маріонетками» німецького режиму, тоді як М. Скрипника і Х. Раковського такими маріонетками і колаборантами не сприймають. Селянський повстанський рух в Україні оголошують «бандитизмом», а масове пограбування українського села більшовицькою «прод­розверсткою» таким бандитизмом не вважають.

Сьогодні Російська Федерація події на Донбасі теж називає «громадянською війною». Зараз вона використовує такі ж гібридні форми, як і в 1917 р. Відбулося проголошення маріонеткового харківського «Совєту робітничих, селянських і солдатських депутатів» законною владою в Україні на противагу Центральній Раді в Києві, що призвело до розв’язання війни російських більшовиків Петрограда проти незалежної України. Військова допомога російських комуністів своєму відділенню в Україні стала початком військової інтервенції.

Російські історики й політики не вважають інтервенцією російське вторгнення в Україну. Це лише німці в Києві в 1918 р. могли бути інтервентами або французи на Півдні України національно і соціально гнобили українське й російське населення. Звісно ж і про ніяку російську окупацію України не може йтися. Борони Боже, казати про агресію та окупаційний режим російських комуністів в Україні. І це зрозуміло з погляду російського національного інтересу. Бо якщо говорити про російсько-українську війну, то це означатиме, що існувала якась легітимна неросійська політична сила в Україні, і загал уже не буде сприймати війну Росії проти останньої як справедливу війну. Ось коли інтерпретувати цю війну як заспокоєння населення України, стероризоване окремими «отщепенцами», авантюристами та пройдисвітами, які створили неможливий режим жорсткого національного гноблення неукраїнського населення, що його не сприймали не лише неукраїнці, а й більшість українців, тоді можна буде представити війну 1917—1921 рр. у вигідному для агресора світлі.

Цікаво, що в такий спосіб чинить не лише Росія, а й інші українські сусіди, засліплені імперським світоглядом. Не прочитаємо в польських шкільних підручниках, що польська армія Галлера вела війну із Західно-Українською Народною Республікою, а лише з якимись не­зрозумілими українцями, котрі чомусь повстали проти ідеї утворення на теренах Східної Галичини вимріяної польськими шовіністами «Історичної Польщі».

Інерція оцінювання свого історичного минулого крізь призму сприйняття сусіда, який не визнає прагнення України до самостійності, стає для сучасної України серйозною проблемою. На жаль, непослідовно виписані з погляду термінології й сучасні українські підручники з історії. Навіть у наукових працях не розв’язано проблеми щодо того, де починається громадянська війна, а де війна міждержавна, і як вони між собою узгоджуються. Бо в історії часто-густо обидва процеси відбуваються паралельно, одна війна може плавно перейти в іншу. Скажімо, коли війська Нестора Махна воюють проти УНР і С. Петлюри — це громадянська війна, а коли з російськими більшовицькими військами — війна міждержавна. У країнах, де немає політично вихованого населення, такі проблеми — річ цілком логічна і невідворотна. Проте в наших інтересах сьогодні навчитися розрізняти протилежні термінологічні поняття, аби правильно виховувати наступні покоління українців.

Вибудовуючи ланцюжок історичних подій, ми повинні дбати про логічну послідовність змін. Якщо війна 1917—1921 рр. була громадянською, тоді перемога комуністичного режиму відбулася в Україні за рахунок українських більшовицьких сил, а це не так. Більшовизм був принесений на вістрях російських багнетів. Отже, недостовірною є теза про національно-визвольну боротьбу 30—50-х років ХХ ст. Бо якщо влада комуністів «своя», незаконним є ведення проти неї боротьби. Ми тоді погоджуємося з твердженням Москви про «буржуазних націоналістів — лютих ворогів українського народу». Лишається поза логікою історії і боротьба УПА проти обох окупаційних режимів.

Які термінологічні моменти Української революції тягнуть нас назад у комуністичне минуле? Які основні спірні питання Української революції потребують концептуального виправлення? За браком місця зупинимося лише на деяких моментах суперечливих тлумачень найвидатнішої події історії України першої половини ХХ ст.

Українська революція, визвольні змагання чи національно-державне будівництво?

Дехто з істориків консервативного спрямування воліє не вживати терміна «українська революція» через негативне сприйняття російської революції, а також через змістовну контамінацію самого терміна «революція» — акту, що свідчить про руїнницьку природу революційних дій, які апріорно не можуть бути позитивними, бо ламають традиційний уклад, руйнують культурні здобутки попередніх поколінь, уносять елементи анархії до нової суспільної структури. Тому пропонують говорити про період 1917—1921 рр. як про спробу національно-державного будівництва.

Але «революція» — це не завжди цілковите нищення старої державної структури. Нідерландська революція, що покінчила з пануванням Іспанії, мала і державотворчий складник. Історики-державники часто й Хмельниччину кваліфікували як Козацьку революцію, а не лише як національно-визвольну війну.

У Західній Україні від 20-х років ХХ ст. усталився термін «визвольні змагання», який активно вживали в літературі до більшовицького завоювання Галичини в 1939 р. Його використано і в працях діаспорних істориків до кінця 80-х років ХХ ст. З іншого боку проросійських українців бентежить слово «змагання», котрі в традиції офіційного совєтського «новояза» звужено трактували поняття змагання як лише спортивного визначення. Тому, на нашу думку, логічним є вживання цих трьох термінів як синонімів. Революція не заперечує визвольних змагань та національно-державного будівництва.

Датування Української революції

В історичній літературі сформувалося кілька різних підходів щодо датування Української революції. Звужене й широке. Частина істориків розглядає національну революцію в контексті загальносвітових проблем, пов’язує її початок із Першою світовою війною, що прискорила падіння імперій і спричинила соціально-національні революції майже в усіх країнах Центрально-Східної Європи. Кінець визвольних змагань пов’язують із закінченням роботи Паризької мирної конференції та з остаточними міждержавними договорами, які вирішили долю Західної України, віддавши її у володіння польської Речі Посполитої. За такої всеєвропейської логіки зміни карти світу Українську революцію датують 1914—1923 рр.86 Цю дату можна вважати слушною, бо вже з початком Першої світової політичні кола Західної України поставили на порядок денний питання здобуття української незалежності. За це висловилася Головна українська рада у Львові, за ці ідеали розпочав свою звитягу Легіон січових стрільців. Щодо безпосередніх подій Української революції на підросійській Україні, то початком уважають березневі події в Києві 1917 р., а закінченням — Ризький мирний договір 1921 р. між червоною Росією та Польщею, за яким відбувся новий поділ України між