Читати книгу - "Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років"

Бій відзначався неймовірними запеклістю та динамізмом. За чисельністю сили супротивних сторін були приблизно рівними. Але литовський гетьман мав під своєю орудою добре вишколене військо, на озброєнні якого було близько півсотні гармат. Аби нівелювати ці переваги ворога, Кричевський намагався вміло маневрувати на полі бою. На початковому етапі битви ініціативою заволоділи козацькі полки, і Януш Радзивілл навіть обдумував можливості відступу до містечка Річиця. Але в самий розпал січі на допомогу литовському гетьману підоспіли близько двох тисяч кінноти, відправлених раніше в розвідку, і їхня атака в козацький тил фактично і визначила переможця.

Коли намітилась перевага литовської кавалерії, уцілілі козаки надійно закрились в укріпленому таборі, зведеному вже по ходу січі. Але надія на можливість перехоплення ініціативи розвіялась після того, як стало відомо, що литовцям вдалося розбити на марші козацький обоз і піхотинців, які його супроводжували.

Не зміг надати Кричевському своєчасної допомоги й полковник Семен Подобайло, котрий з військами стояв неподалік на берегах річки Сож. Щойно козаки Подобайла на човнах перебралися на правий берег Дніпра, як були атаковані направленими проти них Радзивіллом німецькою піхотою та козацькими й драгунськими хоругвами. Щільно обстрілявши козаків з мушкетів, вони кинулись в шабельну атаку, витримати яку чернігівські козаки були вже не в силах. Частина з них кинулась до човнів, а частина спробувала переплисти Дніпро вплав. Однак доля як одних, так й інших була трагічною. Дніпро густо покрився козацькою кров'ю, а наказний гетьман Кричевський втратив надію на допомогу. Натомість князь Радзивілл після отриманої перемоги над козаками Подобайла віддав наказ про передислокування з лівого берега на правий підрозділів німецької піхоти під командою Оттенхауза, які були кинуті в бій проти військ Кричевського.

У бою, що тривав до пізнього вечора, Радзивіллу так і не вдалось заволодіти табором Кричевського. Хоча героїзм і військова доблесть, проявлені в цій фазі бою козаками надвірної хоругви князя Радзивілла під командою поручника Лукаша Ходорковського, а також гусарами хоругви воєводи Кароля Глєбовича, Богуслава Радзивілла та Олександра Полубінського, викликали в Литві справжнє захоплення, зазнавши великих втрат, князь віддав наказ про відхід на висхідні позиції. Надзвичайно серйозними були й втрати козацького війська. До того ж важке поранення отримав Михайло Кричевський. На скликаній воєнній раді було ухвалено рішення під покровом ночі відійти на Подніпров'я.

Відчуваючи за собою моральну провину за загибель такої великої кількості козаків, Кричевський наказав залишити його помирати на Лоївському полі. Разом з наказним гетьманом залишився доживати останні години свого життя ще один відомий на Литві шляхтич, котрий перейшов на бік повсталих козаків, — син вітебського войського Шапка, котрому в бою ядром відірвало ногу. Коли наступного ранку Кричевського знайшли литовські жовніри, він категорично відмовився від наданої Радзивіллом медичної допомоги. Не став він також і вступати в жодні розмови з литовським гетьманом, котрий не приховував свого захоплення військовими талантами супротивника та його особистою мужністю, а до того ж був знайомий з ним ще з часів служби Кричевського в коронному війську.

Побачивши, що козацький полковник проживає свої останні хвилини життя, литовці запитали в нього, чи не бажає він посповідатись у «руського попа». На що той, картаючи себе за понесені під час бою жертви, відповів: «І сорока не вистачить». А ще бідкався з того, що «радше мені слід було мати Радзивілла полоненим, а воно сталося навпаки...».

Вражений військовою звитягою Кричевського, по смерті полковника литовський гетьман наказав поховати його тіло з усіма належними почестями. До слова, як справжнього лицаря характеризує князя Радзивілла і його наказ про належне поховання й тіл решти загиблих козаків. Близько семи тисяч повстанців було поховано в 19 високих курганах.

Проте значними втрати були не лише з української сторони. Литовці також втратили близько шести тисяч жовнірів. Крім того, під час бою було використано майже весь боєзапас. У розпорядженні князя Радзивілла залишилась лише одна бочка пороху, і, зрозуміло, з таким забезпеченням похід в Україну був би для литовської армії повною авантюрою. Отож литовський гетьман, зваживши всі «за» і «проти», віддав наказ про припинення походу в Україну та відхід війська в табір до Річиці.

«Перший цвіт польської шляхти був стертий рукою ворога».

Зборівський тріумф Війська Запорозького

Поспішаючи на допомогу оборонцям Збаража, Ян II Казимир 21 липня минув Замостя, ще за декілька днів — Сокаль і Топорів. Пізно ввечері 6 серпня королю доставили депешу від оборонців Збаража з благанням про термінову допомогу, оскільки «неприятель оточив нас навколо, що й птах до нас і від нас не пролетить», а вони «не мають пороху; хіба що на три дні» і, загалом, зможуть протриматися не більше тижня. Залишивши Топорів, очолювана королем армія попрямувала до Білого Каменя, де Ян II Казимир змарнував цілих три дні на відпочинок, але за цей час до його війська влились двадцять хоругв підкріплення, а зі Львова прибула артилерія. Поновивши марш на Збараж, 15 серпня війська підійшли до Зборова й розпочали підготовку до переправи через річку Стрипа. Відправлені в розвідку роз'їзди заспокоїли короля, що поблизу ані татарського, ані козацького війська немає. Отож, вранці наступного дня після загального молебню війська почали неквапливо форсувати водну перепону, і щойно монарх з більшою частиною жовнірів перебрався на протилежний берег, як до нього долинула загрозлива звістка: до Зборова на чолі військ наближаються Хмельницький та Іслам III Ґерай.

Несподіваний напад передових загонів козаків і татар на авангард та обоз польського війська став для короля справжнім шоком. На той час коронна армія розтяглась довгою лінією по вузьких і болотистих дорогах, а відтак одні військові частини не могли надати ефективної допомоги іншим. Кинуті в атаку козацькі полки та татарські загони відрізали розрізнені групи коронного війська та знищували їх. Як із сумом згадували очевидці з королівського табору, «не битва це була, а радше різня. Перший цвіт польської шляхти був стертий рукою ворога». Загальні втрати в офіцерах і рядових жовнірах склали понад чотири тисячі вояків.

Користуючись з ефекту несподіванки, атакуючим вдалося зім'яти коронні дозори, покликані захищати переправу, та завдати відчутних втрат полкам, кинутим Яном II Казимиром на ліквідацію прориву. Утім, виявлена королем холоднокровність дозволила вишукати необхідні для відбиття атак хоругви. За його наказом було розпочато зведення захисних валів, але завершити їхнє будівництво не встигли — на горизонті з'явилися головні