Читати книгу - "Сестри-вампірки 2"

Зайшовши, товстун одразу ж зняв з лиця пов’язку, оголивши величезне чорне татуювання.

Побачивши його обличчя, Лудо скам’янів. Так ось чому йому стало ніяково за появи цього покупця: він теж був у видіннях!

– І гущавину лісу теж, – зажадав товстун.

Алі бін Шик приставив драбину до полиці, біля якої стояв Лудо, і видерся нагору.

Лудо підтримував драбину, про себе радіючи хоч якомусь заняттю.

Дідусь дістав із верхньої полиці сувій переливчастої тканини, що таємничо мерехтіла в сутінках крамниці, і ніжно провів по ній рукою.

– Старий добрий трансільванський тризубий павук-кровопивця… Для ритуалів берете? – поцікавився він у покупця.

– І водоспад, – хрокнув той, проігнорувавши питання.

– Що-що? – перепитав Алі бін Шик.

– Мені потрібен водоспад!

Алі бін Шик неспішно спустився і поклав магічне полотно на прилавок. Лудо шмигнув дідові за спину. Він не на жарт злякався. У незнайомця були підозріло довгі й гострі ікла. А ще від нього тхнуло смертю і цвіллю старих могил. Це, безумовно, був вампір, притому дуже голодний.

Але дідусь залишався незворушним.

– На жаль, ані гущавини лісу, ані водоспаду в мене в крамниці немає. Зате полотна в мене саме десять метрів, не більше і не менше. Так що ви збираєтеся з цим робити?

Незнайомець пирхнув.

– Ви починаєте мене дратувати, – наморщив чоло Алі бін Шик. – Очевидно, що вам від мене щось потрібно… Дві тисячі євро!

Чарівник простягнув руку.

Лудо дивувався дідусевій легковажності: адже на ціннику вказана вартість сорок євро за один метр полотна.

Дідусь, звісно, не любив шилом патоки вхопити, але ж із вампірами жарти кепські.

– Помнож сорок на десять і отримаєш чотириста, – тицьнувши пальцем у цінник, прогарчав покупець.

– Саме так, але для вас у мене в крамниці діє спеціальна пропозиція, – заявив Алі бін Шик.

Незнайомець грізно подивився на нього поверх сонцезахисних окулярів. Але господар крамниці, як і не було нічого, узяв сувій і, безтурботно насвистуючи під ніс якусь мелодію, повернувся назад до полиці.

Люто бурмочучи, покупець витягнув із кишені плаща чотири зіжмакані купюри. Алі бін Шик жадібно схопив гроші і простягнув незнайомцю товар.

– А гущавина лісу де? – запитав товстун.

– Еге ж… гущавина лісу…  – чарівник підніс купюри до світла.

Товстун хрокнув.

– Сказано ж вам: нема в мене ні гущавини лісу, ні водоспаду! А тепер забирайтеся геть, пане! – Алі бін Шик вказав на двері.

Та товстун і не думав іти. Його рохкання переходило в грізний рик. Лудо зіщулився від страху, але дідуся було не так легко налякати.

Похмуро подивившись на незнайомця, він щось написав на аркуші паперу.

– Там твоя гущавина, – буркнув він, простягнувши аркуш товстунові.

Хрокнувши у відповідь, той вирвав аркуш із руки Алі бін Шика і забрався геть.

Лудо, ледь отямившись від переляку, здивовано подивився на дідуся. А той лише похитав головою:

– Треба ж, який… грубіян!

Пригоди починаються!

Сільванія закінчувала збирати рюкзак із різними почуттями на душі. Що за радість іти в похід, якщо Дака і Гелена так дивно поводяться? Що за «справа», про яку вони нікому не розповідають? Що за таємниці? Уся надія на Якоба, та що як він узагалі не збирається в похід? Може, тато геть заборонив йому дружити з Дакою і Сільванією… Та й коли обговорювали збори, він тримався досить відсторонено. Злякався, напевно, що в один прекрасний момент Сільванія теж спробує його вкусити. Від цієї думки дівчинку пройняло вогнем. Якось вона і правда мало не вп’ялася своїми іклами Якобу в шию. Виною тому було прикре непорозуміння: Алі бін Шик випадково зачарував її, перетворивши на справжнього вампіра. На щастя, вчасно з’явилася Дака і зуміла відтягнути Якоба від Сільванії, так що той навіть до пуття й не збагнув, що сталося. Хоча… А коли в глибині душі він щось підозрював? Сільванія тяжко зітхнула. Як же все не просто у хлопців! Проте слід було спробувати сказати йому правду. «Постараюся поговорити з ним у поході», – вирішила Сільванія і про всяк випадок поклала в рюкзак сукню.

Залишалося тільки знайти кишеньковий ліхтарик. Понишпоривши у шухляді письмового столу і не знайшовши нічого, Сільванія озирнулася навкруги. Ліхтарик лежав на столі в Даки. Підійшовши ближче, Сільванія звернула увагу на складений удвічі аркуш паперу. Вочевидь, її сестра залишила лист… Тільки навіщо? Повагавшись, Сільванія взяла аркуш до рук і швидко прочитала написане.

«Вона з глузду з’їхала?»  – промайнуло в голові у Сільванії.

Протерши очі, Сільванія ще раз прочитала лист.

– Та ні, вона геть збожеволіла!

Сільванія схопила мобільний телефон і набрала номер Лудо, одночасно завантажуючи в комп’ютері сторінку Даки на «Вампірбуці».

У телефоні пролунав голос друга:

– Привіт!

Та Сільванія була так зайнята пошуком відповіді на запитання, де сестра, що забула відповісти йому. Переривши всю історію браузера, вона нарешті знайшла електронне послання від Мурдо.

– Сільваніє? – гукав у телефоні Лудо.

– Почекай-но! – відмахнулася Сільванія.

«…Найкривавіше прошу тебе бути на овіяній легендами бла-бла-бла за тридцять хвилин після того, як годинник на старій вежі виб’є сьому. Хай буде з тобою темрява. З тухлими побажаннями, Porrokolerox, Мурдо».

Сільванія здригнулася. Porrokolerox? Десь вона вже чула це дивне слово!

– Сільваніє? Та відповідай же! – втратив терпець Лудо.

– Лудо! – вигукнула Сільванія. – Я трошки спізнюся. Їдьте до озера без мене і розбивайте намет. Я маю знайти Даку. Вона втекла з Мурдо!

– Що? – стривожився друг.

Сільванія тремтячими руками взяла лист сестри.

– «Дорога матусю, дорогий татку, будь ласочка, не хвилюйтеся за мене, я жива і щаслива, – читала вголос Сільванія. – Здійснилася моя заповітна мрія. Мене запросили супроводжувати Мурдо та його гурт «Криптон Крекс» у їхньому великому турне Європою. Усі літні канікули я мандруватиму з ними! Про домашні завдання, що нам задали на літо, я не забула й обов’язково виконуватиму їх. Побажайте мені удачі й, будь ласка, не хвилюйтеся. Мурдо пообіцяв піклуватися про мене, а Ксантор  – приставити охоронців. Тож зі мною нічого не трапиться. З найлихішими побажаннями і великою любов’ю, ваша Дака».

Сільванія віддихнула.

– Треба терміново повернути її додому, поки цей лист не знайшли батьки! Вони ж збожеволіють від тривоги!

– Я з тобою, – твердо заявив Лудо.

Повісивши слухавку, Сільванія вискочила з кімнати і з гучним тупотом спустилася сходами. Долетівши до дверей, вона ледь не збила з ніг Ельвіру, яка несла кудись стосик пластикових стаканчиків.

– Мої пташенята вбилися в пір’я і вилітають із гнізда, – посміхнулася Ельвіра.

***

На відміну від Ельвіри, Річард Бартон був цього вечора не такий усміхнений. Якоб уже злякався, що батько заборонить йому спілкуватись із Сільванією, але той, судячи з усього, робити цього і не планував.

Завантаживши велосипедний причіп шатром бедуїна, спальним мішком і гітарою, Якоб рушив до озера. Він твердо вирішив викинути з голови випадок із татом Сільванії. Ну й що з того, що Міхай Цепеш злегка чудакуватий? У когось тато розмовляє з телевізором, надто під час футбольних матчів. Його тато пише картини виключно синьою фарбою.

А тато Сільванії… час від часу кусає людей. Дивне, що правда, хобі. Але Сільванія його, на щастя, не успадкувала. Чи успадкувала? Може, варто серйозно поговорити з нею? Якоб глибоко зітхнув. Як же все у цих дівчат складно! «Спробую обговорити з нею все в поході», – вирішив Якоб і натиснув на педаль.

Старий вокзал

Дака і Гелена сиділи на даху старого, наскрізь проіржавілого вагона і над чимось безперестанку хихикали. Поруч лежали їхні рюкзаки. Подруги помітно хвилювалися, смакуючи наперед захопливу подорож.

– Зарано ми прийшли…  – зауважила Гелена.

– Краще прийти на годину раніше, ніж на годину пізніше, – сухо відповіла Дака.

Гелена знизала плечима й озирнулась навкруги. Цей старий занедбаний вокзал був саме до її смаку  – похмурий, таємничий і безлюдний (не враховуючи, звичайно, Даку, яка, відверто кажучи, людиною і не була).

Від хвилювання в Гелени мурашва побігла по спині.