Читати книгу - "Сестри-вампірки 2"

Озброївшись спеціальним підслухувальним пристроєм, Дірк ван Комбаст обережно припав до вікна.

– Вамп-рок-група… Овва!.. – пожвавішав він. – «Кіпп і Клекс»… Так і запишемо.

Поклавши руку на часникостріл, що стояв поруч, він подивився на мамин портрет.

– Потерпи ще трохи, мамуню, до нашої з тобою перемоги залишилося недовго! – пообіцяв він портретові.

Дірк дбайливо погладив часникостріл.

– Уже цього разу я озброєний на всі сто. Я не подарую вам жодного шансу, мерзенні нелюди!

Видіння Лудо

Щоб якось розважитися, Сільванія вирішила прогулятися містом і заразом навідати друзів. Адже в неї був ще один друг, окрім Гелени. Ну, не такий друг-друг, як Якоб (утім, після батькових витівок Сільванія не знала, чи захоче він узагалі з нею розмовляти), а просто друг. І звали його Лудо.

Дідусь Лудо був чарівником. І в самому центрі Біндбурга старий тримав крамницю, де продавав різні дива.

Щоправда, одного разу Алі бін Шик злегка напартачив зі своїм чаклунством, переплутавши заповітні бажання сестер-вампірок, але з ким не трапляється. Коли Алі бін Шик був в ударі, він цілком пристойно чаклував.

Лудо любив проводити час у дідовій крамниці, тому друзі завжди знали, де його шукати.

Обережно прочинивши двері, Сільванія увійшла до крамниці. Їй у ніс одразу ж ударили пахощі ароматичних паличок і свічок. За спиною в неї задзвеніли дзвіночки.

– Здрастуй, Сільваніє! Як ся маєш? – сказав Алі бін Шик. Взагалі-то, він щось шукав на поличці й не бачив, як дівчинка переступила поріг. Та він же був чарівником, а чарівникові зовсім не обов’язково обертатися, щоб побачити відвідувача.

Сільванія зітхнула.

– Та так собі… Все останнім часом пішло шкереберть. Дака і Гелена тільки те й роблять, що шепочуться повсякчас. У них якісь таємниці, які від мене приховують. Але ж Гелена  – і моя подруга теж. А Якоб…

– Звільни мене від подробиць, – увірвав її Алі бін Шик (окрім того, що він чаклун, він був ще й чоловіком, а чоловіки  – такі собі слухачі). – Лудо  –  там.

Лудо сидів у підсобці на невеликій канапі, заплющивши очі і похитуючи головою. Раптом він почав безладно розмахувати руками в повітрі, наче кидав у невидимого ворога невидимими предметами.

Сільванія обережно присіла поруч.

– Привіт, – тихо промовила вона.

Лудо здригнувся й розплющив очі.

– А, це ти! Вітання. У тебе все гаразд?

Сільванія похитала головою:

– Нічого в мене не гаразд. Дака і Гелена поводяться так, ніби я їм  – ніхто. Не збагну, що з ними сталося. Може, я їх чимось скривдила? – вона подивилася на Лудо в надії, що той зараз дасть якусь пораду.

– А що про це думає Якоб? – запитав Лудо. Як і дідусь, він не надто любив слухати чужі нарікання.

– Не знаю! – в розпачі вигукнула Сільванія. – Я його не бачила відтоді, як мій тато спробував укусити його батька.

– Укусити? – здивувався Лудо.

– Тато приревнував маму, – закотила очі Сільванія.

– До Якоба?

– Та ні ж, до тата Якоба!

У підсобці запанувала мовчанка.

– А в тебе як справи? – порушила тишу Сільванія.

– Та теж якось не дуже. У мене знову видіння: занедбаний вокзал і Дака з якимись неприємними типами. Боюся, буде біда. Причому принесе її саме цей рок-гурт.

– А що саме ти бачиш? – злякалася Сільванія.

– Усіляку нісенітницю: кози, вівці, кошик з бутербродами, сухий корм, граблі, і все це  – на покинутому вокзалі. О так, ще й оцей ваш сусід у мої видіння затесався. У нього там нога в гіпсі, і кричить він так, що від його фальцету можна або оглухнути, або з глузду з’їхати.

Сільванія зітхнула.

– По-моєму, це ти не майбутнє бачиш, а минуле. Мама розповідала, що на гера ван Комбаста нещодавно напав його власний пилосос, і він усю вулицю розбудив своїм верещанням.

– Хм…  – Лудо задумливо почухав потилицю.

– Ми часом про щось знаємо, самі того не знаючи, – сказав Алі бін Шик.

Сільванія і Лудо здивовано обернулися. Чарівник продовжував копирсатися на полиці, не звертаючи жодної уваги на дітей.

– Що ви маєте на увазі? – обережно спитала Сільванія.

– Саме те, що я сказав, – відповів Алі бін Шик, не обертаючись.

– Дякую за цінну пораду, дідусю, – закотив очі під лоба Лудо. – Ну то й що ж нам робити?

– Хіба я знаю, – знизала плечима Сільванія.

Маскування – запорука успіху

Ретельно спланувавши вечірню операцію, мисливець за вампірами носився на милицях по саду, намагаючись замаскувати гілками й листям свій велосипед. Кожною клітинкою тіла і навіть гіпсом він відчував: права на помилку більше немає. Час покінчити з цією сімейкою вампірів раз і назавжди.

***

Дака вже встигла зібратися в подорож і написати батькам лист, аж раптом у комп’ютерних колонках пролунав звук вхідного повідомлення. Послання було від Мурдо.

– «Найдорожча Дако, – прочитала про себе вона. – Найкривавіше прошу тебе бути на покинутому, овіяному легендами старовини вокзалі на півгодини раніше, тобто, за тридцять хвилин після того, як годинник на старій вежі виб’є сьому. Хай буде з тобою темрява. З тухлими побажаннями, Porrokolerox, Мурдо».

Дака насупилася: що ще за Porrokolerox? Вона й слова такого ніколи не чула.

– «Без проблем. Буду. Твоя Дака», – нашвидку набрала дівчинка й натиснула «Відправити». У цю ж мить до кімнати зайшла Сільванія.

– Привіт! – сказала вона.

– Привіт, – привіталася з сестрою Дака, намагаючись загородити собою екран комп’ютера. Утім, Сільванія все одно почула звукове повідомлення про відправлення електронного листа.

– Ти вже зібралася? – запитала сестра Даку, дістаючи з шафи похідний рюкзак.

– Так, усе готове, але в мене до походу є ще одна справа, тож я полетіла! – Дака дістала Карла-Хайнца з акваріума й посадила його до себе в кишеню.

– Сподіваюся, ти не забула, що ми всі зустрічаємося о восьмій? – нагадала Сільванія.

– Пам’ятаю-пам’ятаю, тільки ми з Геленою трохи раніше зустрінемося і приєднаємося до вас вже на озері, – квапливо відповіла Дака.

– Гаразд, – пробурчала Сільванія.

Дака підійшла до дверей і, завагавшись, раптом зупинилася.

– Ну, тоді бувай… Azdio…  – тихо промовила вона.

– Незабаром зустрінемося! – не підводячи очей, відповіла Сільванія  – вона була зараз зайнята рюкзаком і навіть не помітила, як сестра вийшла з кімнати.

Дивний покупець

Цілий день Лудо просидів у крамниці дідуся, ламаючи голову над своїми видіннями. Він вже було зневірився розгадати, що ж саме вони віщували, як раптом прийшла Сільванія і припустила, що цього разу він бачив не майбутнє, а, навпаки, минуле. Від серця відлягло. Адже, коли в тебе тільки почалися літні канікули і ввечері ти йдеш у похід, хочеться радіти життю, а не розгадувати всілякі похмурі передчуття.

До вечора Лудо встиг покласти в похідний рюкзак все до останньої дрібнички.

– Дідусю, можна я візьму бичаче око? Нам знадобиться для багаття, – запитав Лудо, взявши з полиці якусь дивну річ.

Алі бін Шик кивнув.

– Тільки не здумайте його загубити!

Чарівник глянув на годинник і підійшов до вхідних дверей, щоб замінити табличку «Відчинено» на «Зачинено» та замкнути ґрати. Але тут ніби нізвідки вигулькнув дивний на вигляд товстун у чорному шкіряному плащі, сонцезахисних окулярах і капелюсі. Його обличчя аж до перенісся закривала чорна пов’язка.

– Крамницю зачинено, приходьте завтра! – замахав руками Алі бін Шик.

Але незнайомець, здавалося, зовсім не звернув уваги на ці слова. Він чимдуж відсунув ґрати й зайняв собою весь дверний отвір. Лудо завмер. Від цієї людини віяло страхом, і він безумовно був якось пов’язаний із видіннями.

– Як я знаю, у вас є ліцензія на торгівлю приладдям для чорної магії. Мені потрібно десять метрів чаклунського полотна з пряжі личинок трансільванського тризубого павука-кровопивці. Терміново! – скомандував пізній покупець. Говорив він з яскраво вираженим акцентом.

Алі бін Шик навіть відчув повагу до зухвалого незнайомця. Зазвичай до крамниці чарівника заходили пані середніх років  – хто за ароматичною свічкою, хто за приворотним зіллям. Але цей покупець безперечно знався на магії.

– Ну раз терміново…  – Алі бін Шик відімкнув