Читати книгу - "Антон Великий"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— А ВИ підняли ціни? — раптом напирає на мене Нільс.
— Аякже! Німцям доведеться доплачувати за родзинки й горішки.
— І там, де вигулюєте собак? — втручається Ейвінн.
Ейвінн знайшов мою болючу точку. Бо я нізащо в світі не відважуся попросити Івонну про підвищення платні.
— Ми… перебуваємо в стані переговорів, — бурмочу я.
На якусь мить западає тиша. І я трохи підбадьорююся.
— До речі, хтось із вас хотів би повчитися… грати в гольф?
Потім Нільсовий брат відвіз мене додому. У чорному авті-катафалку. (Він часто позичає службове авто свого батька, коли інше зайняте. Чи коли батько відсутній.)
— Нільс розповів мені, що ви збираєте гроші для Ейвінна, — каже він, коли я вже виходжу з авта. — Дуже круто придумали!
Я гордо всміхаюся.
— А навіщо ж іще друзі?
Я дякую і зачиняю дверцята. Брат Нільса від’їжджає, а я ще довго стою, задумавшись.
А НАВІЩО, власне кажучи, друзі?
Не зрозумійте мене неправильно. Я люблю своїх друзів. Та водночас міркую: хіба друзі не повинні підтримувати одне одного в усіх ситуаціях?
Не можу сказати, що відчув нині бозна-яку підтримку з їхнього боку. Хоч від когось…
— Щось ти останнім часом дуже забіганий, — каже тато, коли я переступаю поріг дому.
Він стоїть, схилившись, над плиткою, помішуючи томатний суп. З пакетика.
— Трохи є… Ми ж маємо бізнес-компанію…
Анна накриває на стіл.
— Ану, розкажи!
І я, хоч і вважаю, що все це сорому варте, починаю оповідати про Арнольда, і художню виставку, і про картини з голими жінками.
— Таке мали б заборонити! — обурююсь я.
— Заборонити? — сміється Анна, вона — і це очевидно — на боці Сіґне. — Живопис Пікассо — мистецтво. Хотіла б мати хоч одну його картину на стіні у вітальні!
Я вибалушую очі. На стіні у вітальні?? Ніколи! Анна, без сумніву, передумала б, якби побачили оті всі ескізи зблизька. Вони таки добряче травмували мою психіку.
Ха! Якщо Анна готова повісити на стіну Пікассо, то я цілком можу й сам намазюкати свій весільний подарунок. Достатньо накидати на картині трохи зайвих вух та очей.
Я тихенько зітхаю. Та ні, ліпше подарувати на весілля татові й Анні журнал «Твої гроші».
Я саме завважив, що дехто в нашій хаті безбожно переводить туалетний папір. А ще ми купуємо найдорожчий майонез.
Але тато однозначно більше переймається приготуваннями до весілля, ніж надмірним використанням туалетного паперу. Бо згодом, коли ми сідаємо до столу, він каже Анні:
— Мама і Ґрю написали нам пісню. Цікавляться, скільки копій видрукувати.
Анна виймає зі стосика з весільними нотатками список гостей.
— Стара тітка Сульвейґ зовсім недавно зламала кульшовий суглоб. Отже, гостей всього лиш п’ятдесят.
Усього лиш П’ЯТДЕСЯТ?!
Я маю тільки одне запитання:
— Ви хочете заплатити за весільний обід усім п’ятдесятьом?
Тато сміється.
— Звичайно! Вони ж наші гості!
Ага, думаю я. Сподіваюся, хоч подарунки вони принесуть гарні. Апарат для газованої води, наприклад. І тостер.
Але вголос нічого не кажу. І сьорбаю порошкову зупку без нарікань. Хоча добре розумію, як непросто бути сином такого марнотратного тата.
Принаймні доки я зароблю свій перший мільйон.
«Ти мені брешеш!»
Іноді щось таки може грубо висмикнути з ліжка. Принаймні зараз я з нього вискакую, мов обпечений (а щойно ж заснув!), і ошелешено витріщаюся на телефон. Повідомлення Іне мов грім з ясного неба!
«Про що ти кажеш?» — відписую я тремтячими пальцями.
«Учора ти сказав, що працював усенький день. А це що?»
Іне надсилає мені фотку: я з Софією у басейні.
Ой, матінко! Це ж Уле нас учора сфотографував. Але навіщо він послав фото Іне?
Я хитаю головою, хоч Іне й не може мене бачити.
«Ти не зрозуміла».
«Що я не зрозуміла?»
«Це теж своєрідна робота», — пишу я, але мої спроби виправдатися жалюгідні.
«Робота? Купатися в басейні з гарненькою дівчиною?»
Гарненькою? Я здивовано витріщаюся на повідомлення Іне. Бо ніколи не думав про Софію як про гарненьку дівчину. Лише як про багату…
Але чого дивуватися: Іне ж не була свідком мого великого перетворення за час її відсутності.
«Я лише намагаюся навчитись, як заробляти гроші, — пояснюю я. — А Софія багата. Ну, це цілком випадково…»
Якийсь час триває пауза.
«До речі, відколи це ти почала перейматися, гарні люди чи ні?» — дописую я, бо така реакція абсолютно нетипова для Іне.
Відповідь з Ісландії надходить блискавично.
«І зовсім я не переймаюся. Хочу лише, щоб люди говорили правду».
Ага, ось цю Іне я знаю. Іне, яка завжди думає про справедливість, правду й таке інше. Але цього разу вони помиляється.
«Я кажу ПРАВДУ!»
Однак моє запевнення щось не діє. Я довго чекаю, аж нарешті Іне відповідає:
«Невже?»
З товстим знаком запитання.
Якийсь час я сиджу, думаю. А потім пишу великими літерами, щоб таки переконати Іне у правдивості своїх намірів.
«Я ЛИШЕ СПОСТЕРІГАЮ ЗА ЇЇ ГРОШИМА».
ВУГЛИК І БРИДКІ КОХАНІ
Знову ранок і знову німецький татко каже «Danke sehr», беручи кошичок зі сконами. А тоді несподівано переходить на англійську.
— But tomorrow we will buy our own.
But tomorrow we will ЩО? Ввічлива усмішка застигає на моїх губах. Німці більше не хочуть купувати у нас скони? Купуватимуть у крамниці?
Німець вибачливо усміхається.
— It’s too expensive, — виправдовується він. — Sorry.
Sorry? Легко йому казати. У нас шафка від борошна ломиться, а вони: вибачай та голоблі завертай?
Я мав би застосувати свій дар переконувати. Але, по-перше, не певний, чи маю такий дар, а по-друге, мої думки заціпеніли в голові, бо досі працювали лише на підвищення цін. То як тепер вчинити? Знову опускати ціну? (Про це Кордоне нічого не каже.)
Доки я придумував, як би то переконливо аргументувати наші видатки й прибутки, німець уже помахав на прощання і зачинив двері.
Я навіть звичне «danke durchfalls» не встиг сказати.
Ми з Уле трохи втратили запал. Якийсь час тиняємося вулицями без жодної мети. (В Арнольда сьогодні педикюр, тож раніше другої пополудні нема чого до нього й потикатися.)
Я лаю на всі заставки скупих німців. Кажу, що вони логічно повинні були розраховувати на підвищення ціни, бо домашня випічка — це вам не напівсирі борошняні вироби з «Ківі».
Уле здебільшого хвалиться новою краваткою, в якій він прийде на весілля Анни й мого тата. Усю сім’ю Уле запросили.
— Мама сказала, що ми могли б разом намалювати вітальну листівку, якщо хочемо. Завтра, у нас вдома, — раптом міняє він тему.
Ух… Я відразу відчуваю укол нечистого сумління. Подарунок для тата й Анни! До суботи не так вже далеко, а я ще й за холодну воду не брався! Досі не знаю, що саме для них придумати.
Але в мене є виправдання: я був дуже заклопотаний справами значно важливішими за всілякі весілля.
Я киваю Уле. Перш ніж щось планувати, ми вирішуємо перечекати до другої години в мене вдома. Лише в «Ківі» зазирнемо по дорозі.
(Хоч я проти витрачання грошей без потреби — Уле, навпаки, радо б їх тратив, — але ніколи не мав сили волі відмовитися від булочок з кремом.)
Щоб потрапити в крамницю, ми обходимо її ззаду, і на куті натикаємося на Ейвінна — той кидає конверт у червону поштову скриньку, яка висить саме на куті крамниці.
Побачивши нас, він здригається
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Антон Великий», після закриття браузера.