Читати книгу - "Антон Великий"

Коли Сіґне й Арнольд зручно вмощуються на канапі, кожний зі своїм келишком шері й товстим журналом кросвордів, я таки розслабляюся. Обоє захоплені винятково літерами. Направду, нема чим тривожитися…

Потім ми годуємо Долара кормом з бляшанки й випускаємо погуляти в садку. Довго кидаємо йому паличку, а Долар не втомлюється її щоразу приносити.

— Що за день! Знаєш, я, здається, надивився на голих жінок на все життя, — кажу я.

— Та я — теж, — підтримує мене Уле.

І раптом обоє замовкаємо, бо перед нами виринає Софія — стоїть у снігу, усміхається.

— Я так і подумала, що ви тут. Готові до мене на кіно?

Я вагаюся.

— А Арнольд? Треба б спершу… спровадити додому Сіґне?

— Чому? Їм, — Софія киває на двері веранди, — дуже затишно вдвох.

Вона аж ніяк не хвилюється за свого жонолюбного дідуся. А вона ж його онука! Тому я вирішую за себе й за Уле.

— Ми зайдемо ще до вас по дорозі додому й проведемо Сіґне! — кричу я стареньким.

Мені відомо, що Сіґне дуже погано бачить у темряві. А зима — така зима: дуже рано темніє.

У Софіїному кінозалі ми дивимося фільм «Гаррі Поттер і філософський камінь». І п’ємо газований лимонад з апарата. Уле має пакетик желейок і що три хвилини пригощає сердечками Софію. Це добре, що він збагнув користь від знайомства з багатими людьми, але зараз, боюся, він трохи перегинає палицю.

Мені трохи шкода Ніколаса Фламеля, котрий змушений знищити свій камінь. Він стільки доклав зусиль, щоб отримати вічне життя, а тут жертвує ним заради інших.

Дуже характерно, думаю я. Люди заздрять успішним людям і речам, на які ті чесно заслуговують.

— Я така рада, що у вас теж домашні канікули, — каже потім Софія. — Інакше я сиділа б удома й чорно нудилася кожного пообіддя. Завтра ще прийдете?

Що за дурне запитання! Звичайно, прийдемо.

Надворі я пишу Сіґне смс-ку, що ми вже в дорозі.

«Ви готові?»

Дзеленькає відповідь: «Я зараз буду вже вагітна».

Я моментально ціпенію. Ми з Уле, мов загіпнотизовані, втуплюємося в екран мобільного. Уже вагітна? Про що це вона?

Не вірю, що жінки її віку можуть так легко зачати дитину. Принаймні не так стрімголов.

— Її треба… рятувати? — занепокоєно питає Уле.

Я намагаюся думати тверезо. Про Сіґне, яка так стрімко кинулася до Арнольда, коли той подавився тортом. І про Арнольда, який не встає з інвалідного возика. До того ж якби Сіґне потребувала порятунку, вона написала б «Рятуйте!» чи щось таке.

Я хитаю головою.

У голові крутяться дивні й сердиті думки, адресовані Арнольдові, отому «казанові», і сповнені здивування, адресовані Сіґне.

«Я хотіла написати, що я вже готова», — пише Сіґне.

Я аж сміюся від полегшення.

— Та ні, вона не вагітна! — кричу я Уле. — Фальшива тривога!

І лише тоді помічаю жінку, яка проходить повз нас з собакою на повідку. Вона дуже дивно на мене дивиться.

Я невимовно радий, коли веду не вагітну Сіґне від Арнольда додому, заводжу до помешкання. Сіґне, як видно, також рада. Не тому, що не вагітна, звісно, а тому, що знайшла соратника по кросвордах, як вона каже.

Варто було б розповісти Сіґне про Арнольда і його шаленство за жінками, але Сіґне, чого доброго, знову вважатиме мене надміру цнотливим.

— Дякую вам за гарний день, — махаю натомість їй рукою на прощання.

Тієї миті дзвонить мій телефон. «Шампанський» рінґтон, вистрелює корок і гримить оркестр. Телефонує Івонна.

— Роботу зробили? — береться вона відразу до справи, майже, як Уле.

Так, вочевидь, спілкуються багаті люди. Хтозна, може, і я так розмовлятиму, коли стану багатим.

На сьогодні я радий принаймні крутому рінґтону.

— Робота зроблена! — бадьоро рапортую я, спускаючись на поверх нижче до свого помешкання. — Сьогодні він був у музеї!

Я навіть зупиняюся на сходах, роблю паузу, щоб дати Івонні можливість висловити свій захват. Але марно.

— Е-е… культура йому пішла на користь, — обережно додаю я, сподіваючись на трохи більший ентузіазм Івонни.

— Культура?

— Так… Йому наче подобається сучасне мистецтво…

Нарешті хоч якась відповідь. Івонна раптом регоче.

— Га-га-а, еге ж, подобається… Що ж, доки він поводиться чемно і не стрибає…

— Га-га, начеб подобається, — відповідаю я в такому ж тоні.

Та вона жартівниця, дивуюся подумки. Стрибає? Арнольд, який ледве ногу може відірвати від землі?

— І поїв добряче, — кажу, однак ані словом не згадую торт, бо те, що старий ледь не вмер від торта, зовсім мені не на користь.

На щастя, Івонна мовби задоволена. Ну, наскільки може бути задоволеною ця дама. Вона коротко каже «ОК», зате без суворості в голосі.

Зате я після розмови з нею почуваюся дуже задоволеним. Потираю руки, думаючи: що ж, я дедалі ліпше опановую манеру спілкування з багачами.

Я ДОКЛАДАЮ МАКСИМУМ ЗУСИЛЬ

На нараду ми збираємося у Нільса, так найзручніше.

— Вітаю! — промовляю я, усміхаючись своєю найщирішою усмішкою.

Я ж збираюся спілкуватись з людьми з такими ж прагненнями, як мої, і це повинні бути симпатичні мені люди. Усе просто: я мушу спонукати нашу бізнесову компанію «Scones, data & fitting dogs» прагнути того ж, чого прагну я. Тому я повинен стати натхненником, думаю я, і повести всіх за собою.

Я прошу Нільса позичити мені ноутбук. Знаходжу відео хлопаки з небезпечними для життя трюками, де він мчить на скейті понад кам’яним стрімчаком із зав’язаними очима.

І кажу словами, яких начитався учора:

— Наша компанія має скористатися своїм шансом, як цей хлопець. Ми повинні бачити не лише те, що Є, але й те, що може БУТИ!

— …нещасний випадок? — питає Кароліна, киваючи на екран, де хлопчисько на скейті ледве уникає смерті.

Я вдаю, наче її не чую.

— Ми повинні не боятися робити високі ставки! — кажу я з притиском.

Я вимикаю ноут і починаю крокувати туди й сюди кімнатою. Так, на мою, думку, мав би поводитися багатий бізнесмен. Я навіть зализав волосся назад, змастивши його гелем.

— Ми повинні використати час і енергію на самопідготовку, — повчаю я. — І викластися для цього до решти. Бо викладатися наполовину — недостатньо, як каже Кордоне.

Мою натхненну промову сприймають без належного захоплення.

— Це такий собі курс самодопомоги? — іронізує Кароліна.

— Хто такий Кордоне? Якийсь твій друг? — питає Нільс.

Я відповідаю дещо зверхньо.

— Це — фінансовий гуру. Та хтозна, може, колись ми й станемо друзями.

Кароліна закочує очі, але її реакція не привід опускати руки. Тож я веду добродушним тоном далі.

— Гаразд, а як кон’юнктура?

(Я, власне кажучи, не знаю, що таке «кон’юнктура», але решта — я впевнений — теж не знають.)

— Ми повернулися до старих розцінок, якщо ти це маєш на увазі, — каже Нільс.

Я зводжу догори брови.

— Що, даруйте?

— Для старих це було надто дорого.

Мушу визнати, я трохи випадаю з ролі. Усе не так, як я собі планував.

— А ви можете гарантувати, що вони вас не використовують? — питаю я. — Я читав, що старі люди мають купу заощаджених грошей. Нівроку скупердяї.

— Вони відмовилися від наших послуг за новими цінами, — зітхає Ейвінн. — Ми більше заробимо, ставлячи нижчу ціну. Ліпше мати замовлення, ніж їх НЕ МАТИ.

Я обводжу друзів скептичним поглядом.

— А ви для цього достатньо доклали зусиль?

— Доклали, не доклали… Але чому не піти назустріч добрим людям?

Я зітхаю.

— Білл Ґейтс ніколи