Читати книгу - "Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!, Олена Гриб"

***

{Рена}

Це нагадувало фарс: ми, рятівники якщо не світу, то, як мінімум, гномівського містечка, не могли вийти з усипальниці, і причиною були два Стражі, що охороняли вихід. Впевнена, з їхнього погляду вони берегли вхід від непрошених гостей (чи, ймовірніше, виконували наказ Маргета), але нам від цього не ставало легше.

Як сказав Лан, везіння коли-небудь та й закінчується, і немає сенсу випробовувати долю без особливої потреби. З такою обдарованою відьмою, як я (це не хвастощі, просто цитата!) нам не загрожує голодна смерть, а в гробницю незабаром завітають господарі, адже післязавтра – День поминання. День, коли нічні приходять до своїх мертвих…

Ех, перспектива провести кілька діб у компанії гномів, що вже почали облизуватись один на одного, його зовсім не лякала. А я вирішила, що коли відчую досить сил для створення переходу, втечу з цього могильника у будь-яке інше місце, нехай навіть у вільне місто. В столиці мені робити нічого, до того ж активні пошуки брата варто почати саме з Мелосу.

Я сиділа на кам’яних сходах і слухала мляву суперечку. Гент доводив, що ланцюги з довгобородих потрібно зняти негайно, як вимагає кодекс воїна щодо звільнених бранців, Лан стверджував, що голод творить чудеса, і натовп змучених недоїданням жителів підземного світу зробить із нас Стражів швидше ніж вогняна чаша з нічних. Може, він і не жартував.

Ілюзія для Маргета далася мені нелегко. Коліна тремтіли, голова немилосердно паморочилася, перед очима раз у раз виникали розпливчасті тіні, а якщо додати дзвін у вухах і жахливу слабкість, то було зрозуміло – втекти звідси найближчим часом не вдасться. Залишалося чекати.

Схоже, я задрімала на холодних сходах. А хтось особливо дбайливий і настільки ж безсердечний переніс мене в порожній верхній зал, поклав на труну і вкрив розшитим сріблом каптаном одного з мерців. Дурний не-людь! Добре, що вони тепер ніби як родичі, – можна лаяти обох одночасно.

Мій, як не дивно, міцний сон перервав шум, але побачити, що діється на сходах, завадив Шерван. Він жестами намагався розповісти щось жахливо цікаве. Порада скористатися стіною як «папером» була з обуренням відкинута, наче я пропонувала вчинити якесь блюзнірство. Довелося пограти в «Так-ні»…

Коли окреслилась загальна суть (Дайлен забрав Стражів від виходу і попросив допомогти з гномами, а мої супутники радісно погодилися взяти участь у благій справі), шум трохи вщух і обидва винуватці торжества зволили про мене згадати. Пообіцявши обов’язково відігратися і за труну, і за неувагу, я слухняно попрямувала за ними, справедливо розсудивши, що тепер їм нікуди не дітися, а з’ясовувати стосунки набагато приємніше під милим серцю небом.

Перші промені вранішнього сонця відбивалися від гладкого чорного каменю арки, посилали веселих зайчиків у прохолодну темряву.

Я зупинилася на порозі.

Пологим схилом вперевалку бігли довгобороді, що здаля нагадували розтривожених мурах, а трохи збоку від широких сходинок, які плавно переходили у вимощену темним каменем дорогу, заливалася сльозами Малоя. Поруч із нею топтався неймовірно брудний халамидник в (подумати тільки, такі все ще десь трапляються!) короткій спідничці з трави і з чиїмось тілом на плечі, а дорогий наш веллійський принц підстрибом бігав навколо, час від часу смикаючи труп, немов перевіряючи, чи не оживе він прямо зараз.

На мій абсолютно неупереджений погляд, така ситуація вимагала негайного втручання.

– Рено! – Я підстрибнула, не почувши тихих кроків Лана. – Ти чого, крихітко? Ми тут подумали, і я вирішив… так-так, це жарт, не треба злитися… як тобі ідея стати берегинею Рятівника? Багаторазового, мається на увазі. Що скажеш?

Якби мої думки не були зайняті Принцесою Ночі та її оточенням, я б у подробицях описала своє ставлення до цієї небезпечної, божевільної і просто дурної затії. А так довелося обмежитись короткою порадою віддати Рятівники вогняній чаші в довічне користування.

– Твій гартонський чоловік пропонував те ж саме, – не-людь ніби й не чув мого дошкульного тону. – Яка єдність мислення, мда… Але чому ви обидва вважаєте, що їх треба використовувати як зброю? Є безліч інших варіантів.

– Яких? – Моє терпіння починало втомлюватись. – Рятувати хворих? Поранених? Робити нічних? Зауваж, є одна проблема! Ось ти, Лане, погодився б віддати своє тіло комусь іншому? Чи знаєш когось, хто погодився б це зробити?

– Ну… є злочинці, – в його голосі не знайшлося місця сумнівам, – і родичі. А клусьці давно намагаються створити штучне тіло. Не чіпляйся! Таких винаходів не настільки багато, щоб ними розкидатися. То відмовляєшся?

Під поглядом його помаранчевих очей мені стало незатишно. Здавалося, він розумів, про що я думала. І знав: якщо Рятівник знадобиться моєму братові, мені буде начхати на етику і на чиюсь думку щодо використання чужих тіл.

– Ні.

В мої руки потрапив ретельно обмотаний згорток.

– Не подряпайся, а то станеш як Валія. До речі, хочеш знати, чому Дайлен підтримував Маргета?

– Ти ж сам відповів на це питання. Тому що в одному з кинджалів була душа його дочки… Ви знайшли їх усі? Випробували?

Лан кивнув.

– Безуспішно? – У мене виникла найнеймовірніша ідея з усіх, які останнім часом крутилися в мозку. – Валія – воїтелька, а Малоя – довірлива кокетка! Малою напоумили вколоти сестрі палець Рятівником. Коли вона зрозуміла, що вбила ту по-справжньому, то помчала мстити. Їй у груди встромили той же кинджал, і Валія повернулася до життя! Хочеш почути гарну новину, Лане? Іди, привітайся з колишньою Принцесою! – Я вказала на мальовничу компанію.