Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Ми вже тиждень бились над клятим «Укусом глотника», намагаючись віднайти його вразливе місце. Точніше, чим ці вразливі місця уразити, оскільки вони, як сказав Ігор, йому вже були відомі. Я встигла вивчити усі записи Креслава вздовж і впоперек і, навіть, взнавала з першого погляду будь-яку енергоструктуру речовин, що він використовував у спробах знешкодити отруту. Ні, бачити їх я ще не навчилась, бо ж і сил на це не мала. Просто Колвін зробив замальовки їх всіх для мене.

Самим дивним в цій отруті було те, що принцип дії й розповсюдження її в організмі нагадував вірус. Тож, і принцип блокування її, хоч і тимчасового, Ігор розробив виходячи саме з цього. Час йшов, а ми тупцяли на місці. Колвін які тільки речовини не випробовував, які комбінації з них не робив – все було марно. Дякувати Креславу та Алєлі – нестачі у будь-яких компонентах не відчувалось, та користі від цього поки що не було ніякої й мені ставало дедалі все моторошніше від думки про те, що світ скоро просто згасне в мене перед очима.

– Мені буде дуже боляче? – якось не змогла втриматись та вирішила з’ясувати до чого мені готуватись.

– Що? – Ігор відірвав голову від формул, над котрими сушив голову вже не одну годину. – Ти про що?

– Коли… отрута мене доб’є – це буде дуже боляче? – щоб не розрюмсатись, закусила губу.

Сердито фиркнувши, він кинув ручку й зошит, підвівся й рушив до мене. Згрібши в оберемок, всадовив собі на руки й пригорнув так, що я мало не задихнулась. Довелось нагадати декому, що повітря далеко не останній життєво необхідний компонент у моєму житті, з котрим передчасно розлучатись я точно наміру не маю.

Колвін виявився досить чуйним з цього приводу і вирішив таки надати мені можливість дихати, трохи розпускаючи кільце своїх рук:

– Лєрка, я ж сказав: я не дам тобі зникнути з життя. У крайньому разі – занурю у стазис, поки буду шукати антидот.

Я уткнулась носом у його плече – затишне ще донедавна, та думка про те, що дуже скоро мене просто не стане, полишала мене цього затишку й виривала навколо зяючу прірву:

– Що я відчуватиму у стазисі?

– Нічого, – досить неохоче відповів Ігор. – Це, як зануритись у темряву в усіх сенсах. Повне небуття. Ніяких відчуттів чи видінь. Взагалі…

Мене аж здригнуло від уяви. Небуття… Мертвий заживо… Навіть без сну.

– Не хочу небуття, – прошепотіла, втративши навіть сили говорити.

Колвін знов стиснув навколо мене свій капкан, занурюючись до моєї копиці:

– Я встигну. Ми просто щось випускаємо з уваги.

Хотілось би мені в це вірити, та ми вже ці записи напам’ять знали. А зараз мені хотілось лише лежати на цьому плечі й не згадувати про те, що щось там бовтається в моїй крові. Було прикро до сліз: ось так, коли відчула себе щасливою – дійсно щасливою – я маю піти з життя?!

– Не хочу! – навіть сама не зчулась, як зірвалась на хрип.

Гарячі Колвінські губи притиснулись до моєї скроні:

– Лєрка, – він і сам вже хрипів, – я не відпущу тебе, і не сподівайся на це.

– Чому? Чому життя постійно намагається мене пнути? І саме тоді, коли…, – я змовкла, бо боялась зірватись на схлип, а я цього дуже не люблю.

Відповісти він мені не встиг, оскільки рипнули двері й до лабораторії увійшов його дід.

– Пробачте, – винно посміхнувся він. – Я ще дещо віднайшов, – він простягнув тоненький зошит.

Ігор зсадив мене на крісло, забираючи записи:

– Дякую, – нашвидку кинув він Креславу, одразу ж занурюючись у вивчення вмісту.

– Як ти, дівчинко? – присів біля мене князь, поки Ігор гортав аркуші.

– Ворушу лапками, – зиркнула я на Колвіна, – тими, якими мені хоч дозволено ворушити, – додала вже буркотливо.

– Інгвар знайде, – кинув і він погляд на онука, – і ти ще набігаєшся.

Ну, звісно! Що ж ви ще мені скажете: що я приречена? Що все, що мені залишилось – це споглядання похмурого виразу коханої людини та зворотний відлік? Всі завжди кажуть, що все буде добре. Коли рвонув Везувій, у Помпеях, мабуть, так само казали одне одному.

Креслав підвівся:

– Мені треба з тобою поговорити.

Ігор глянув на мене, а дід додав:

– Усього лиш декілька хвилин.

Він кивнув і рушив з ним до дверей.

– Дай! – простягла я руку за зошитом.

– Лєр, я ще не дочитав, – спробував щось там заперечити.

Ну, вже ні! Оскільки я тут помираюча, то мені дозволено все:

– Потім дочитаєш. Часу в тебе буде вдосталь і дуже скоро, – так, не втрималась від злості, що сама собою зростала в мені й виливалась на того, хто взагалі не винен у моїх проблемах і, навпаки, якраз намагається їх вирішувати.

Даремно я це ляпнула. Очі Ігоря стемніли, обличчя зблідло, навіть губи втратили свій звичний колір, та він і слова не промовив, мовчки подавши мені зошит. Поки вони з дідом щось обговорювали, я спробувала прочитати записи. Спочатку мені заважали сльози, та я таки примудрилась розізлитись і на себе, та нашикати, як на останню дурепу. Одразу й букви прояснились, у слова склались та реченнями утворились. Навіть сенс зрозуміла. І чомусь мені здалось, що у цьому запису сенсу було набагато більше, ніж у попередніх.

Я колись таки, як виживу, пошукаю уособлення клятої долі, щоб докладно їй розповісти про моє ставлення до неї та її примх. І, боюсь, бої без правил їй прийдуться не до вподоби… Якщо вже вона виживе після нашої палкої зустрічі.

Коли Ігор зайшов знов до лабораторії, я тицьнула йому розкритий зошит:

– Подивись на структуру.

– Я бачив, та вона не відповідає повністю тій, що нам потрібна, – хитнув він розчаровано.

– Це ж кров драканара?

– Так.

– Взята з нього, коли він був у людській подобі?

Колвін знов втупився у зошит, потім схопив інший зі стосу, де була енергоструктура крові дракона й почав їх зіставляти. Коли він здійняв на мене очі, вони сяяли наче його лихоманка била:

– Поклич Мілоша – нехай з тобою побуде.