Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

— Давненько так буде. А у вас версії які? – продовжував іронізувати директор. Гоша почухав потилицю й видав:

— Років триста назад, приблизно?

— Геніальне знання історії. Задорожний, ідіть здавати, чого ви там сидите. Усі ваші знання, як на долоні.

З горем навпіл Гоша щось розповів на свою тверду трієчку, чому був дуже радий. Найбільш феєричною виявилася відповідь Роми Маркіна.

Історик вийшов із класу в істериці, коли Рома відповів на його додаткове запитання у своєму «нічорта не знаю, але можу вгадати» стилі.

— Назви мені, Ромо, монарха, який був відомий як «король-сонце». Він царював 72 роки. Престол отримав у п'ятирічному віці. Довше за нього в Європі ніхто не правив.

— Король Людовік…, - Рома хворобливо згадував номер монарха, нарешті випалив: - Людовік Черговий!

І як ти тут будеш сперечатися? До того був Людовік ХІІІ, а після Людовік ХІV. Тільки Черговий.

— Новий вид Людвіка Маркін Рома придумав, - жартував директор. Рома хвилювався, тому сипав думки вголос:
— Розвелося їх, блін, Людовіков цих…

Чи треба говорити, якою щасливою людиною я відчула себе після завершення іспиту з історії? Немов мене катували психологічно.  Голова боліла страшенно. Доки Вовка змотався на свою роботу, я встигла відпочити. А вранці, як і домовилися, вирушили автобусом до Умані. Я хотіла їхати екскурсійним, але Вовка охолодив мій запал:

— Соня, так набагато дорожче і дуже напряжно. Дивись, ми приїхали, купили квитки і або прилаштувалися до якоїсь екскурсії та послухали історію, вона реально цікава, або замовили на годинку особистого екскурсовода. Як захочеш. А потім ні від кого не залежимо. Сподобається – залишимося ще на день, – його мила посмішка робила дива. Він це знав, тому активно користувався.

— Де залишимося? В Умані? – не розуміла я.

— Ага. Там поруч готель «Умань» є, я дізнавався. Знімемо номер, а зранку знову по парку повештаємося, а увечері – додому. Свіже повітря, природа, емоції. Класно?

Послухаєш Вовку, так усе прекрасно і безпроблемно.
Доки ми їхали в автобусі, Вовка розповів мені історію створення парку не гірше екскурсовода:
— Прикинь, польський пан Станіслав Потоцький у ХVIII столітті на день народження дружині своїй Софії подарував цей парк. Найняв інженера, - він порився в записах і продовжив, - польського військового інженера Людвіга Метцеля. А все робили кріпаки. Стільки народу померло, поки збудували, капець. Камені відкопували просто на місці. Там є гранітні родовища. Одна камінюка майже 300 людей придавила. Потім пан навіз екзотичних рослин. Уздовж доріжок скульптурки стоять біленькі такі. Античні боги й богині. Річка є Кам'янка. А який фонтан прикольний із змійкою, - він так захоплено розповідав.

— Ти там коли був? – спитала, вклинившись у потік його розповіді.

— Перший раз з батьками. Тоді й вразило. Потім ще пару разів їздили з бабусею. У класі сьомому і десь у дев’ятому. Там два озера і багато водоспадів. Один великий, широкий. Я, пам’ятаю, по каменям лазив. І обов’язково поплаваємо підземною річкою, - він знову покопирсався у своїх записах. – Ахеронт. Її довжина 224 метри. Так прикольно, але страшнувато. На човнику по тунелю такому, наполовину наповненому водою людей перевозять. Там темно. Ти темряви не боїшся?

—    Ні, Вова, не боюсь. Але розвага, судячи з усього, екстравагантна, - я розуміла по Вовчиним розповідям, що скучно в «Софіївці» нам не буде. – А звідки стільки даних? 

— Блін, Соня, я ж в туристичний зібрався. От, можливо, роботу буду писати за цією темою. Мені сподобалося. Нам сказали, що хто гарно здасть іспити після курсів, вступить поза конкурсом. Частина іспиту – розроблений екскурсійний маршрут.

— То у нас ця подорож не лише розвага? – навіть не сумнівалася у його практицизмі.

— Нє-а. Це романтична подорож. Там така аура, ти все сама відчуєш.
— А ти певен, що нам потрібен екскурсовод? – завуальовано похвалила.

— Потрібен. Отут якраз не варто жлобитися. Хочу подивитися, як інші проводять екскурсію. Раптом щось нове й цікаве ляпне, чого я не знаю? Треба гарного, з досвідом попросити. Я ось тут блокнотик з ручкою узяв, - посміхнулася завзятій готовності до прослуховування інформації.

Доки я стояла в черзі за квитками, Вовка бронював номер у готелі та купував морозиво. Вільних екскурсоводів в наявності не виявилося, тому ми вирішили прилаштуватися до якоїсь групи, щоб послухати цікаву історію, як висловився Вовка, «на халяву».

— Парк «Софіївка» був подарований на День народження прекрасній гречанці Софії Вітте польським магнатом графом Потоцьким.  За легендою на шестиметровому обеліску було вибито слова «Кохання - Софії», - почули ми з Вовкою, підійшовши до великої групи туристів, серед яких були іноземці. —Софія Потоцька – дивовижна жінка, красуня-гречанка, яка розпочала свій життєвий шлях рабинею, зазнала багато бід, любовних захоплень та найнесподіваніших поворотів долі, доки стала дружиною відомого польського магната Потоцького та господинею прекрасного парку «Софіївка». «Вона була дивно гарна: у великих чорних очах виднілася туга й пристрасність, у рухах її було стільки невимовної краси, на губах стільки покірності та благання…».

Доки Вовка уважно слухав екскурсовода, записуючи щось до свого блокнотика, я трохи відстала від екскурсії. Мою увагу привернула жінка з гарними очима, що розташувалася на центральній алеї. Вона сиділа серед портретів і щось малювала. Паралельно вона продавала набори листівок й книги. Особливо купували книгу «Тричі продана» Нанієва Павла Івановича.
— Тут уся історія Софії Потоцької. Рекомендую. Усього п’ятнадцять гривень, - запропонувала жінка, побачивши мою зацікавленість. Я не втрималася, купила. А ще на додачу придбала невеликий портретик загадкової Софії Потоцької. Коли жінка передавала мені книгу, портретик і здачу, вона торкнулася моєї руки, на мить завмерла і, зніяковівши, сказала: - Не вір своїм очам. Тільки серцю. Він твій назавжди.