Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

Софіївко! Ти рідна і незнана!
Тобою ще з дитинства я болів:
Проклята — ти зросла од примхи пана…
Кохана — ти з кріпацьких мозолів…
  ( з віршованого роману І. Кулика)

— Там так гарно! Тобі сподобається. Крутий польський пан побудував парк своїй коханій жінці, - живописав Вовка мені  «Софіївку» - дендропарк в Умані. – Її теж Софією звали, як і тебе, тому «Софіївка». Треба обов’язково туди змататися. Там такий камінець є, що як потрогати, бажання збуваються.

— Умовив, їдемо, їдемо. У п'ятницю ти здаєш останній іспит з історії, а в суботу зранку їдемо, - обіцяла я Вовці. Він мені всі вуха продзижчав цією поїздкою. Минулими вихідними ми їздили на дачу та дивували садівників-любителів тим, що у червні садили картоплю.  У червні! Деякі її закопали ще у квітні, масова посадка відбулася у травні. Але в кооперативі не без диваків, тобто нас.

— Вовка, ти ніяк вирішив нарешті городом зайнятися? – репетував Петрович на половину вулиці. – А господиня в тебе квола. Де Гнатівна?

— Бабуся померла, Петровичу! А я ось тільки вибрався. Іспити. Школа. Останній клас, – виправдовувався Вовка. «Комплімент» з приводу нікчемної господині (тобто мене) він якось випустив із загального потоку, не став загострювати тему.

– Земля їй пухом. Нічого, може, осінь тепла буде, то встигнуть твої коренеплоди дозріти. А ні, то молодою картоху викопаєш і на базар звезеш, а там нормальної купиш, - радив досвідчений садівник. У такого зразу видно – в житті проблемами не пахне взагалі.

— Так вона в мене рання. До серпня точно дозріє, не боїсь, – запевняв Вовка.

Доки Багіра ганяла котів та мишей по кущах, ми з Вовкою ударно покопалися в землі. У неділю Вовка зумів зранку встати на рибалку, а я – ні. Він навіть не став мене будити, стало напевно шкода.  Ми вирішили, що ще одні такі трудовихідні ми не переживемо, тож запланували культурний відпочинок.

Іспити цього року складали з меншим чудизмом, ніж минулого. Чи то виросли, чи то не до сміху вже було. Але на історії все ж таки відірвалися. Так би мовити, насамкінець залишили приємні емоції. Мені випало не просто традиційно стояти під дверима та заспокоювати істерики, витирати сльози й підносити води великим діткам у переднепритомному стані, а сидіти в екзаменаційній комісії. Якби іспит був не у моїх, то найімовірніше, що від сміху я б, як і вчитель історії Іван Петрович, заробила біль черевних м'язів. Але мені було справді страшно. Я боялася, щоб екзаменаційні оцінки не зіпсували річні бали, що часто-густо й ставало величезними трагедіями.

Як і личить класному керівнику, разом із черговими підготувала клас, за п’ятнадцять хвилин взяла пакет із документацією у завуча, розклала номерки квитків на столі. Ні директора, ні історика ще не було на горизонті, тому мої кулібіни що тільки з цими номерками не витворяли: згинали їх у трубочки (з першого по п'ятий), човники (з шостого по десятий), куточками вгору (з одинадцятого по 15-й), загинали куточки ( з 16 по 20), ставили маленькі крапки (з 21 по 25) і хрестик на №13.

Відмінники гордо заявляли:
— Соромно шахраювати! Потрібно прагнути знань, а не бажати оцінок, - але через п'ять хвилин питали, де знаходиться  білет номер такий-то, оскільки його вони вивчили найкраще.

Коли увійшов історик, то сів і байдуже зібрав усі квитки, викинувши їх у смітник. Замість цих помічених він вийняв свою заздалегідь заготовлену пачку: чисту, біленьку, нічим не помічену. Тихий стогін прокотився рядами. Захвилювалися, як пшениця під сильним вітром. Навіть відмінники.
– А ти який білет знаєш найкраще? - спитала тихенько у Вовки.

– Зараз таке відчуття, що нічорта не знаю. Все, що вивчав на попередні іспити, спливло й задавило нову інформацію.

Знайомий ефект.  Варто сказати, Вовці пощастило. Випав вдалий білет. Життя та діяльність Жанни д'Арк Вова коротко розповів, але історик вирішив поставити додаткове питання, так би мовити на засипку. Ну, не п’ятірку ж ставити Титаренку?

— Чому Жанну д'Арк називали Орлеанською дівою?

Знайшов, блін, про що Вовку спитати. У нього ж мислення специфічне. Та й питання треба правильно формулювати.
— Видно, тому що дівчиною була. Того, з мужиками ще не водилася… Рано їй було… А може не хотілося. Чорти її знають. Революційна діваха ж була.

Я хильнула стакан з водою. Директор двинув історика в бока й тихенько зробив зауваження:
— Що ви йому задали? Зараз як розкаже, то не лише у Софії Костянтинівни  в роті пересохне, але й ми збліднемо. Цьому тільки дай народ засоромити. Орлеанська чому? – акцентував увагу Вови директор.

— Найпопулярніша дівка в Орлеані була? – вагався Вовка.

— Ні, Титаренко. Згідно легенди, Жанні привиділося, що саме вона здатна очолити військо, яке зніме англійську блокаду з міста Орлеана, - переможно заявив історик і тут же задав, як він вважав, розгромне питання. – В якому віці й як загинула французька героїня?

— Тю, так це всі знають. У дев’ятнадцять років її спалила церква. Король її підставив, - видав Вова, і я зітхнула від полегшення.

— Схоже на те. Все гаразд, Титаренко. Ідіть, відпочивайте, - попрощався з Вовою директор. Історик залишився незадоволеним допитом Вови. П'ять так і не поставив, лише «4», та й це добре було.

Гоша Задорожний сидів і п'ять хвилин намагався вирахувати, в якому столітті був 1648 рік. Логічно запідозривши, що таки в XVII-му, вирішив перевірити у зайнятого написанням талмуда для відповіді відмінника Артура:

— Чуєш, геній, а XVII століття в якому році починається? - запитав так, що почули всі. Історик пирснув і в нього трохи окуляри не злетіли з перенісся. Він боявся, що директор, що сидить поруч, сприйме це як знак учительської недоробки. У директора був свій гумор, він відповів Гоші швидко й зрозуміло:

— Поспішаю вас розчарувати, юначе, воно взагалі-то вже закінчилося! XVII століття. Причому давно!

— Невже? - здивувався Гоша й з властивою йому відчайдушністю запитав. - А коли?