Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

Дід Копистка, розглядаючи малят, невбачай посміхнувся, а панна Ярина, обернувшись туди ж, чекала, що ж їй таке цікаве розповість оце зараз старий жебрак.

Але біда нагрянула нечайно і, як завше, з-за спини.

21

Панна Ярина й незчулась, як на неї навалились кілька здоровенних харцизяк, зодягнених у жовтогарячі жупани лейстровиків гетьмана Однокрила.

Вони заткнули панні рота шовковою хусткою, аж вона й скрикнути не встигла.

Хоч панна й пручалась та борсалась, вони легко, не зв’язуючи навіть, схопили її й понесли через болота, пріч від міста.

І все це сталося так хутко, що дід Копистка, якого однокрилівці на дереві й не помітили, зауважив усе те лише тоді, коли провів поглядом лосицю з лосенятами, — наполохані чимось, вони спрожогу кинулися в ліс, — а вже під кленом Ярини старий не вздрів, бо її ті шестеро жовтожупанників уже виносили з галявини між кущі калини.

Дід Варфоломій Копистка мало не скрикнув, мало не скочив з дерева навздогін, але ще встиг спіймати оком знак Ярини: «Майте осторогу!», який міг бути, ясна річ, тільки проханням — бігти за ними назирці, щоб не втратити її сліду навіки.

А вона ж, вона, ще не вірячи в свою смерть, вона прощалася з життям, і прощалась не вперше, бо ж бачила Ярина на своїм недовгім віку вже немало.

З кущами калини прощалася, що поміж ними навпростець, обриваючи цвіт, далі та далі пробивались харцизи.

Прощалася навіки з Україною, бо ж десь попереду вже бовваніли в її уяві смирні голуби на плацах Рима.

Смирні голуби і лагідні домініканці з інквізиції.

Вона вже прощалась і з тим осоружним нахабою, з голодранцем Михайликом, з тим синочком маминим, з отим селюком навіженим, хоч він уже здавався їй милішим над життя, яке вона тепер напевне мала втратити: один із жовтожупанників, коли довелось на драговині притишити крок, схилився їй до самого обличчя й прошепотів по-італійському: «Це знову я, панно Кармело! Не лякайтесь…» — і вона впізнала вітця Флоріана, каноніка, домініканця, котрий опікувався нею вже багато літ.

— Ми тебе врятуємо, і Бог нам допоможе! — прошепотів канонік, помацав панні спітнілий лоб, і від того холодного дотику її аж затрусило.

А отець Флоріан наказав жовтожупанникам по-українському:

— Кваптеся, хлопи! Мерщій!

Вона зрозуміла: превелебний отець Флоріан поспішає не тільки тому, що боїться погоні, святому вітцеві кортіло притьмом побалакати з нею, заки передасть до інквізиції, до хватких рук молоденького і вродливого кардинала Леодегара Борджіа, котрий колись у Римі, правда, за інших обставин, наговорив Кармелі купу компліментів, аж розсідаючися в солодких словах з приводу її неземної краси тілесної, яка живитись повинна красою душі, а потім застеріг: за невірність Ватиканові — щонайлютіша смерть!

— Борше, проклятущі пси! — люто поганяв жовтожупанників отець Флоріан. А до Кармели ласкаво казав: — Вельмиповажний пан ван Дорн, шукаючи тебе, моя доню, вже витратив десятки, а то й сотні тисяч гульденів. І я вельми рад, недостойний, що мені нарешті пощастило… — і преподобний Флоріан брехав та й брехав.

Оцю ж бо зрадницю найсвятішого престолу зараз тягли кудись не задля того вже, щоб з нею панькатися, як було колись, щоб тримати по кляшторах, щоб вихваляти її вроду чи віддати за якого-небудь товстозадого голландця, банкіра, негоціанта, котрий мав препохвальний намір загарбати багатства й землі України. Розуміла це й сама панночка Ярина, але смерть, що її вона, по молодості літ, ще не могла збагнути, навіть смерть була для неї краща за життя, яке їй стільки років рихтували вітці домініканці, за осоругу зрадниці свого народу…

— Весілля з Дорном незабаром справимо, — знову схилившись до панни, на ходу, лагідно говорив канонік, уже витягши їй з рота шовкову хусточку, бо серед цих непролазних боліт Кармела могла й кричати, бо все одно ж ніхто її тут не почув би. — Весілля, дитя моє! Ін номіне патріс…

— На тортурній колоді? — зухвало запитала Подолянка. — На вогнищі? В катівні?

І далі вже мовчала.

Життя могло увірватись небавом, бо ж престол намісника святого Петра невірності та відступу не дарував нікому, і панні Ярині не хотілось свої останні години марнувати на балаканину з Флоріаном.

Їй боляче було від рук отих харцизів, перед очима все йшло обертом, вона заплющувалась і сливе втрачала вже тяму, і їй все ввижалося та мерехтіло щось вогнисте…

Полум’я пожару?

Малинові стяги оборонців Мирослава?

Чи пурпурова мантія молодого ватиканського кардинала Леодегара Борджіа?

Чи знову кров?

Ні, ні!

…То жаріли квіти.

Багряніли.

Жевріли.

Не маки в полі, не дикі півонії в лісі, не троянди в саду вітця Мелхиседека.

То були голландські гвоздики й тюльпани на квітникарських ринках Амстердама.

Величенними купами. Зрізані. Лежали квіти.

Мокрі від недавнього дрібного дощу.

Такі прикро червоні, аж боляче було дивитись. Аж кортіло заплющитись. Аж хотілося звідти втекти.

Величезні купи червоних квітів лиховісно височіли, наче обмиті теплою кров’ю мури… без жодного проблиску іншої барви… як та кардиналова мантія, самий тільки пурпур, що від нього довго червоніло в очах, бо вулиці яскріли од квітів: аж яріла вода в амстердамських каналах, аж очі міських злидарів, повсякденно голодних людей, набрякали від крові.

Вона їх там бачила всюди, голодних, хоч і не відала, звісно, що в Голландії квітів більше, ніж хліба, бо вже й тоді владали там черевані, бо вже й тоді робітники мануфактур, дрібні ремісники, голодні хлібороби та квітникарі проливали свою кров за шматок хліба, а дуки-срібляники гарбали багатства Сходу — теж ціною крові, що лилась в Індонезії та в Індії розбійницькими заходами торговельних компаній, які вже обплутували тоді цілісінький світ.

Лилася кров і на Вкраїні…

Землі Азії, Африки та Америки були далеко. Вкраїна ж лежала близенько, така ж багата і приваблива, а й досі не приборкана. Обшарпана, але вільнолюбива. Сплюндрована, а не скорена.

Багато літ лилася кров України: не одна душечка в боях загинула а чи в полон пішла, та не ставала на коліна схизматська сторона, яку знову тепер Ватикан спитувався зневолити руками українців-зрадників, руками найманих вояків, руками короля польського, руками хана кримського на догоду негоціантам та банкірам Європи, що нетерпляче дожидали завершення однокрилівської авантюри, котра мала віддати їм до рук споконвіку славні багатствами землі України…

… Подоляночка, знемагаючи від страху та болю, від муки душевної, намагалась одвести від себе ману, оті амстердамські гвоздики, що їй у маренні вже випікали очі, хоч вона, звісно, й не думала в ту прикру мить ні про Амстердам, ні про банкіра