Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Прощай, люба ненько, прощай!
Та неня мовчала. Її давно вже не було в живих…
Прощай, Україно!
Але ж і Вкраїна мовчала, ще не знаючи нової халепи, яка спіткала Подоляночку…
Прощай і ти, дурний Кохайлику, прощай!
22
А сотник про сердешну панночку й не думав, бо в нього саме нав’язалась немила розмова з Явдохою.
Удвох вони поралися в таборі мирославців коло всяких сотниківських справ, і мама зітхала чомусь, і сама собі щось шепотіла, і несподіванкою мовила:
— Ех, синку, синку!
— Що, мамо?
— Коли б твій батенько живий був…
— Еге ж, коли б!
— Та відшмагав би він тебе — ой-ой! — І ненька, як те й бувало завше, коли гнівалась, зібгала вже зів’ялі губи, наче калитку на ремінчик, дрібнісінькими зморшками і, якесь там діло роблячи, замовкла.
— Ой мамо? — озвався перегодом синок. — Оце ви вже й розгнівались?.. В чім же я винен?
— Не шануєшся, халамиднику! — І, знову помовчавши, докинула: — Десь там ходиш! Га?
Синок мовчав.
— До самого ранку!
Синок винувато похилив голову.
— Та й без мене ж!
— Без вас, мамо, — покірно потвердив Михайлик.
— Ніколи ж у нас такого й не бувало.
— Не бувало ж, мамо, — кивнув синок.
— І що ж воно буде тепер?
— Вже ж якось там буде, — без тіні посмішки відмовив несміюн. — Я ж оце… наче вже й став сотником, ненько. А ви ось так…
Аж матінка відмовила:
— І я ж — про те! — І голос у неї був на ту мить якийсь не материнський, а чужий та холодний. — Сотник, синку, мусить шануватись.
— Сотник, мамо, що схоче, те й робить, — заперечив Михайлик.
— Брешеш, сучий виродку! — гримнула мати. — Всю ніч проволочився десь, прошвендяв, то й думаєш, що ти є цабе! А ти поглянь на те цабе: зморився, зблід, став дурень дурнем, та й верзеш казна-що! Тьху і тьху! Сотник же має бути сотником, а не псотником! Сотник мусить бути завше бравим! А ти?
Пан сотник, похнюпившись, мовчав.
— У сотника ж — усе в сто разів. Од сотні ж! І ума — на цілу сотеньку. І сили — всотеро. І хитрощів. І відваги, і хазяйновитості, і серця, і любові. А в тебе? В тебе?! Яка ж у тебе любов, коли ти покохав гоноровиту панну, а зразу й кислиці розсипав, тільки дістав одкоша, зразу й у гречку стрибнув десь, — яка ж це любов! І пику хтось поколупав тобі. Сотник із битою пикою? Тьху! Хто ж це тебе так відлупцював? Кажи! Та кажи ж!? Знеславив ти свою сиву матір. І себе зганьбив, сучий ти сину, щоб над тобою земля й небо трусились, — зганьбив ти мене, виродку, зганьбив! — і невбачай спитала — тихо й ласкаво, як тільки може спитати рідна мати, прикро збентежена лихою пригодою: — Та хто ж це тебе ось так віддухопелив? Кажи!
— Козак Мамай, матусю, відлупцював, — ледве чутно відмовив Михайлик-Кохайлик.
— Мамай?! — радісно сплеснула руками Явдоха. — Це ж добре, коли сам пан Мамай! За віщо ж це він тебе… ось так?
— Заслужив, мамо, — скраснів пан сотник.
— Чим заслужив?
— Не питайте, — і пан сотник похнюпився.
— Дай же йому, Боже, віку довгого, тому Козакові! Заступив же він тобі рідного батенька… в найскрутнішу, може, хвилину життя!?
Та й зразу ж кудись заспішила.
— Куди це ви, неню?
— До церкви, Михайле: свічку за нього поставлю. На часточку подам: о здравії. А ти вже тут, як сам зумієш… похазяйнуй з годинку біля нашої сотні… без мене.
— Я сам, мамо, я сам…
Явдоха борзенько пішла.
А дорогою до церкви бубоніла:
— Дай же ти, Господи, йому талану щирого, тій душеньці праведній, тому хитрюзі, тому волоцюзі, тому анахтемському запорожцеві, якого всі звуть чомусь Мамаєм, нечестивим іменом татарським, прости Господи! — та й озиралась по вулиці й по майдану, маючи надію його зустріти.
23
З алхіміком Іваном Іваненком Козак Мамай блукав по болотах на тому боці Рубайла.
На степовій могилі, званій Сорока, вони лишили Лукію з подругами, воякинями з міської сторожі, і ті, ще й не відаючи, яка біда спостигла Подоляночку, загарливо копали, шукаючи скарбів (чи, як вони й здогадувалися, селітри), і пан Мамай на тую могилу дуже вповав, бо Йван Іваненко саме там сподівався знайти селітряні зложища, бодай найменші, але знайти, бо ж могила вся поросла заманихою, чи, як її звуть у Московії, селітрянкою, та й люди старі колись казали алхімікові про давні стійбища, котрі буцімто на степовій могилі казна-коли були, а кожному ж відомо: селітра протягом віків часом зароджується в солончаковому ґрунті з покидьків давнєколишніх поселень і стаєнь, з калу та сечі старожитних людей і їхніх домашніх тварин.
Поки Лукія з дівчатами, шукаючи селітри, орудували лопатами та рискалями на Сороці, Іван Іваненко з Мамаєм (війна не жде ж!) подались на болота — шукати інших скарбів, тобто руди болотяної, і дорогою балакали про всяку всячину, і Козак, придивляючись до сивоголового алхіміка, бачив, що той, заходившись коло шукання скарбів, аж помолодшав наче, став говіркіший, жвавіший, розповідав прекумедні побрехеньки та можебилиці про німецьких алхіміків, що з ними доводилося зустрічатися у Веймарі та Мюнхені, про славнозвісні смарагдові таблиці Ермія Трісмегістоса, до яких Іван ставився з неприхованою, як ми сказали б тепер, іронією, про трактат відомого алхіміка Зосими, що з нього цілі сторінки наш Іваненко знав напам’ять і зараз потішався та кпив, на ходу читаючи Мамаєві для прикладу кумедний опис однієї з алхімічних маніпуляцій:
— «Скажу коротко: збудуй, мій друже, храм з одного каменю, схожого на любайстер; храм не має ні початку, ні кінця; всередині цього храму розташуй джерело найчистішої, блискучої, як сонце, води. Добутись туди можна з мечем у руці, бо вхід вузький і стереже його дракон, якого треба вбити і оббілувати. Сполучи м’ясо та кістки дракона і зроби посадище, злізь на нього, та й потрапиш до храму, і знайдеш там те, чого шукаєш, бо жрець — той мідний чоловік, що сидить коло джерела, — змінюється в своїй природі, і обертається на срібного чоловіка, і може, якщо ти цього зажадаєш, перетворитись на золото… Не відкривай
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця», після закриття браузера.
