read-books.club » Сучасна проза » Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця 📚 - Українською

Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

218
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця" автора Олександр Єлисійович Ільченко. Жанр книги: Сучасна проза / Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 159 160 161 ... 194
Перейти на сторінку:
ван Дорна, ні про мсту святої інквізиції, про мсту, якої, либонь, одвернуть не могла жодна сила, — їй просто вздрілись, Ярині, в напрузі, червоні квіти, мантія… і кров… — і все в уяві паленіло, гойдалося перед очима, бо ж дівчину жовтожупанні харцизяки тримали, ніби вона їм руки пропікала, держали, наче ковалі — розпечене залізо, і панні було боляче, і, тяму втрачаючи, вона вже прощалася з життям…

Прощай, люба ненько, прощай!

Та неня мовчала. Її давно вже не було в живих…

Прощай, Україно!

Але ж і Вкраїна мовчала, ще не знаючи нової халепи, яка спіткала Подоляночку…

Прощай і ти, дурний Кохайлику, прощай!

22

А сотник про сердешну панночку й не думав, бо в нього саме нав’язалась немила розмова з Явдохою.

Удвох вони поралися в таборі мирославців коло всяких сотниківських справ, і мама зітхала чомусь, і сама собі щось шепотіла, і несподіванкою мовила:

— Ех, синку, синку!

— Що, мамо?

— Коли б твій батенько живий був…

— Еге ж, коли б!

— Та відшмагав би він тебе — ой-ой! — І ненька, як те й бувало завше, коли гнівалась, зібгала вже зів’ялі губи, наче калитку на ремінчик, дрібнісінькими зморшками і, якесь там діло роблячи, замовкла.

— Ой мамо? — озвався перегодом синок. — Оце ви вже й розгнівались?.. В чім же я винен?

— Не шануєшся, халамиднику! — І, знову помовчавши, докинула: — Десь там ходиш! Га?

Синок мовчав.

— До самого ранку!

Синок винувато похилив голову.

— Та й без мене ж!

— Без вас, мамо, — покірно потвердив Михайлик.

— Ніколи ж у нас такого й не бувало.

— Не бувало ж, мамо, — кивнув синок.

— І що ж воно буде тепер?

— Вже ж якось там буде, — без тіні посмішки відмовив несміюн. — Я ж оце… наче вже й став сотником, ненько. А ви ось так…

Аж матінка відмовила:

— І я ж — про те! — І голос у неї був на ту мить якийсь не материнський, а чужий та холодний. — Сотник, синку, мусить шануватись.

— Сотник, мамо, що схоче, те й робить, — заперечив Михайлик.

— Брешеш, сучий виродку! — гримнула мати. — Всю ніч проволочився десь, прошвендяв, то й думаєш, що ти є цабе! А ти поглянь на те цабе: зморився, зблід, став дурень дурнем, та й верзеш казна-що! Тьху і тьху! Сотник же має бути сотником, а не псотником! Сотник мусить бути завше бравим! А ти?

Пан сотник, похнюпившись, мовчав.

— У сотника ж — усе в сто разів. Од сотні ж! І ума — на цілу сотеньку. І сили — всотеро. І хитрощів. І відваги, і хазяйновитості, і серця, і любові. А в тебе? В тебе?! Яка ж у тебе любов, коли ти покохав гоноровиту панну, а зразу й кислиці розсипав, тільки дістав одкоша, зразу й у гречку стрибнув десь, — яка ж це любов! І пику хтось поколупав тобі. Сотник із битою пикою? Тьху! Хто ж це тебе так відлупцював? Кажи! Та кажи ж!? Знеславив ти свою сиву матір. І себе зганьбив, сучий ти сину, щоб над тобою земля й небо трусились, — зганьбив ти мене, виродку, зганьбив! — і невбачай спитала — тихо й ласкаво, як тільки може спитати рідна мати, прикро збентежена лихою пригодою: — Та хто ж це тебе ось так віддухопелив? Кажи!

— Козак Мамай, матусю, відлупцював, — ледве чутно відмовив Михайлик-Кохайлик.

— Мамай?! — радісно сплеснула руками Явдоха. — Це ж добре, коли сам пан Мамай! За віщо ж це він тебе… ось так?

— Заслужив, мамо, — скраснів пан сотник.

— Чим заслужив?

— Не питайте, — і пан сотник похнюпився.

— Дай же йому, Боже, віку довгого, тому Козакові! Заступив же він тобі рідного батенька… в найскрутнішу, може, хвилину життя!?

Та й зразу ж кудись заспішила.

— Куди це ви, неню?

— До церкви, Михайле: свічку за нього поставлю. На часточку подам: о здравії. А ти вже тут, як сам зумієш… похазяйнуй з годинку біля нашої сотні… без мене.

— Я сам, мамо, я сам…

Явдоха борзенько пішла.

А дорогою до церкви бубоніла:

— Дай же ти, Господи, йому талану щирого, тій душеньці праведній, тому хитрюзі, тому волоцюзі, тому анахтемському запорожцеві, якого всі звуть чомусь Мамаєм, нечестивим іменом татарським, прости Господи! — та й озиралась по вулиці й по майдану, маючи надію його зустріти.

23

З алхіміком Іваном Іваненком Козак Мамай блукав по болотах на тому боці Рубайла.

На степовій могилі, званій Сорока, вони лишили Лукію з подругами, воякинями з міської сторожі, і ті, ще й не відаючи, яка біда спостигла Подоляночку, загарливо копали, шукаючи скарбів (чи, як вони й здогадувалися, селітри), і пан Мамай на тую могилу дуже вповав, бо Йван Іваненко саме там сподівався знайти селітряні зложища, бодай найменші, але знайти, бо ж могила вся поросла заманихою, чи, як її звуть у Московії, селітрянкою, та й люди старі колись казали алхімікові про давні стійбища, котрі буцімто на степовій могилі казна-коли були, а кожному ж відомо: селітра протягом віків часом зароджується в солончаковому ґрунті з покидьків давнєколишніх поселень і стаєнь, з калу та сечі старожитних людей і їхніх домашніх тварин.

Поки Лукія з дівчатами, шукаючи селітри, орудували лопатами та рискалями на Сороці, Іван Іваненко з Мамаєм (війна не жде ж!) подались на болота — шукати інших скарбів, тобто руди болотяної, і дорогою балакали про всяку всячину, і Козак, придивляючись до сивоголового алхіміка, бачив, що той, заходившись коло шукання скарбів, аж помолодшав наче, став говіркіший, жвавіший, розповідав прекумедні побрехеньки та можебилиці про німецьких алхіміків, що з ними доводилося зустрічатися у Веймарі та Мюнхені, про славнозвісні смарагдові таблиці Ермія Трісмегістоса, до яких Іван ставився з неприхованою, як ми сказали б тепер, іронією, про трактат відомого алхіміка Зосими, що з нього цілі сторінки наш Іваненко знав напам’ять і зараз потішався та кпив, на ходу читаючи Мамаєві для прикладу кумедний опис однієї з алхімічних маніпуляцій:

— «Скажу коротко: збудуй, мій друже, храм з одного каменю, схожого на любайстер; храм не має ні початку, ні кінця; всередині цього храму розташуй джерело найчистішої, блискучої, як сонце, води. Добутись туди можна з мечем у руці, бо вхід вузький і стереже його дракон, якого треба вбити і оббілувати. Сполучи м’ясо та кістки дракона і зроби посадище, злізь на нього, та й потрапиш до храму, і знайдеш там те, чого шукаєш, бо жрець — той мідний чоловік, що сидить коло джерела, — змінюється в своїй природі, і обертається на срібного чоловіка, і може, якщо ти цього зажадаєш, перетворитись на золото… Не відкривай

1 ... 159 160 161 ... 194
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"