Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

— до одного з кляшторів Ватикану, щоб там надати їй остаточного шліфування, як дорогому діамантові, — чесний лицар Опанас Кучмій, котрому вже довіку, видно, судилося нидіти в неволі, звів подоляночку, важачи власною головою, потаємно звів з однією старою циганкою (матір’ю Мар’янки), що й помандрувала потім за Кармелою в Рим, до лихом викраденої домініканцями україночки, про долю якої ніхто й не знав, зуміла та циганка зворушити кількох католиків-слов’ян (чехів та хорватів), котрі відбували на той час своє чернече послушництво у Ватикані.

Не відстала стара циганка, мати Мар’янина, від нашої Ярини і в Парижі, де вже був у неї духівником отець Ігнатій Романюк, у Парижі, куди завела її доля, і в Амстердамі, де дівчину вже мали намір вигідно продати, тобто віддати заміж за одного голландського негоціанта.

19

Купець той, ван Дорн, один із найбагатших у світі людей, за кілька років перед тим, після розгрому Нідерландів могутнім флотом Англії, втративши розбійницький доступ до далеких азіатських колоній, почав був торговельні справи з Польщею, але, маючи намір пробратися й далі, на Схід і на Південь, до Кафи, до Персиди, до Вірменії, до Індії, до Сирії, до Єгипту, куди найзручніші шляхи пролягали через Україну, — уже дістав, плекаючи далекі плани, дістав ван Дорн від польського короля обіцянку — дешево продати голландцеві в довічну власність українські землі коло Дніпра.

Вже зовсім зібравшися переселитися до купленого в Польщі древнього Києва, пан ван Дорн, один із тих небагатьох голландців, котрі зберегли вірність римському престолові й не перекинулись від католицької церкви до ворохобного кальвінізму чи реформатства, дожидав поважний негоціант, поки гетьман Гордій Пихатий, виконуючи розказ Рима, не погамує вільнолюбну Україну, навік-віки відчахнувши її від братньої Москви.

Сидячи давненько вже у Варшаві й чекаючи жаданої години, пан ван Дорн замислив одружитися з вихованою для нього в католицьких кляшторах гарненькою україночкою Кармелою, яку він мав намір спочатку пізнати з портрета, щедрим Дорновим банком замовленого в Амстердамі самому Рембрандтові ван Рейну…

Та не все складалось так, як те було потрібно далекоглядним діячам Ватикану, котрим кортіло, Україну загарбавши, надолужити здирствами на нових землях величезні втрати й збитки, заподіяні Ватиканові протестантизмом, який відколов од римської церкви силу-силенну людей у кількох країнах Європи.

Але ж загарбання України стало на ту пору не такою вже й простою справою.

Гриміла вже над світом слава Запорожжя.

Стояла вже за Україною й Москва.

Та й під унію простий український люд не йшов жужмом — чим ближче до Москви, тим менше було уніатів.

Та й наречену ван Дорна викрали зрадливі слов’яни-католики (чехи, хорвати й гуцул), допомогли їй утекти серед білого дня з дому католицького біскупа в Амстердамі, одвели на невеличкий англійський корабель, котрий пренахабно зайшов до голландського порту, незважаючи на стан війни з Нідерландами, і Кармели в Європі не стало, хоч і недовго, правда, лишались ватиканські нишпорки та стежії в невіданні про її долю: за який місяць вони вже винюшили на Вкраїні її слід, бо не гаяли часу дарма.

Після всього, що їй довелось пережити, панна Ярина мала б тепер шануватись, бути на осторозі, але після довгих літ неволі її, як кажуть, хапали чорти: хотілось подихати свободою, і панна не слухалась ні дядечка свого, заклопотаного тепер війною, ні власного глузду, власного страшного досвіду і зараз оце нишпорила по лісі, куди їй, звісна річ, без надійної охорони так необачно потикатись було не слід.

Можливо, діяла вона останніми днями так легковажно ще й тому, що не знала, куди себе подіти після тої шаленої ночі, коли цілувалась і обіймалася з тим нахабою, з тим лицарем, котрий того ж дня порятував їй життя, — і вона лютувала, на себе гнівалась, і картала себе, і кляла і завмирала в подиві та захопленні, бо то ж був перший чоловічий дотик, такий жаданий і такий страшний, що дівчина аж зойкнула в ту коротку мить, коли вперше всім тілом почула біля себе його пружне парубоче єство.

Оце й зараз вона, шалене серце, бентежна душа, місця собі не знаходячи, гасала з дівчатами по болотах, границь міста й Долини пильнуючи, і сердилась на себе і на нього, сердилась на цілий світ, забуваючи про небезпеку, яка могла чигати на неї під кожним кушем бузини.

Побачивши на високості трьох круків, котрі летіли від Мирослава на той бік війни, Ярина Подолянка схопила лук, напружила тятиву і спитала в подруги:

— Котрого?

— Середнього, — відмовила дівчина. — То головний вивідач.

Ярина спрягла тятиву.

І крук, що летів посередині, став падати вниз.

20

Сівши під старезним кленом трохи поснідати й перепочити, дівчата з міської сторожі стиха розмовляли про неталан, про кепське своє вартування границь рідного міста й Долини, про те, що все плем’я дівоцьке зазнає постидовища й неслави, коли й сьогодні не сповнять вони повинності й не спіймають бодай одного, бодай поганенького вивідача якого-небудь, — розмовляли й про почате Мамаєм та Іваненком шукання скарбів, і про наскоки однокрилівців, і про все інше, що тільки коїлося в городі Мирославі останніми днями, але знов та й знов повертались до того, що свербіло найдошкульніше, — до проноз та підслухачів, про ті нашим людям невідомі пролазки й продуховини, якими вони раз по раз пластували до міста.

— Вони ж — не дурніші від нас! — несподівано озвався з вершини клена, що під ним спочивали дівчата, чийсь вельми знайомий голос. — Вони також через болото ходять! — І дівчата, посхоплювавшись, побачили на дереві цехмайстра мирославських жебраків, діда Варфоломія Копистку, котрий, ставши на товстій гілляці, дивився в той бік, куди щойно летіли три круки.

— Чого це ви туди стеребились, дідусю? — спитала панна Подолянка.

— Та ось, бач… — і старий, сідаючи на гілку, показав дівчатам патички, котрі він зрізував на клені й ховав у торбу, що висіла через плече. — Сопілки ж виробляю на продаж… — але зненацька знову звівся між гіллям, щоб роздивитись краще, бо знову щось там привернуло його увагу.

Слух його вловив якийсь обачний шерех.

І наче обережний крок.

Чиєсь дихання буцім.

Кивнувши двом своїм дівчатам, Ярина рухом руки звеліла їм поглянути, чи нема там чого непевного, а третю дівку послала в інший бік, і ті нечутно щезли, щоб гаданого ворога обійти стороною.

Старий Копистка тим часом загледів прездорову комолу лосицю з двома лосенятами, котрі виникли між кущами неподалік, край галявини. Лосиця попаски поскубувала молоді берізки та приземну траву, а лосенята раз по раз тицяли тупими й губастими писками в ненине лоно, незграбні, кумедні,