Читати книгу - "Рукопис, знайдений у Сараґосі"

не спало на думку якось спокушати її. Нашими спокусниками були стать і вік. Солодкі приваби природи надавали нашому спілкуванню невимовного очарування, так що ми з прикрістю думали про розставання. Сонце, яке вже заходило, мабуть, розлучило б нас, але я замовив прохолодні напої у сусідського цукерника. Усі ми з задоволенням привітали їх появу, бо таким чином могли ще побути разом.

Проте не встигли ми сісти до столу, як відчинилися двері й увійшов дон Кристобаль Спарадос. Прихід французького дворянина в гарем султана не справив би, мабуть, на господаря більш прикрого враження, ніж те, яке я пережив, побачивши дона Кристобаля. Сеньйора Сантарес і її доньки не були, щоправда, моїми дружинами й не утворювали мій гарем, але серце моє в певному смислі оволоділо ними, і порушення моїх прав завдавало мені смертельного болю.

Дон Кристобаль аж ніяк цим не перейнявся й не звернув на мене найменшої уваги — він вклонився жінкам, відвів сеньйору Сантарес в інший кінець тераси й довго з нею розмовляв, після чого сів до столу, хоч його ніхто не запрошував. Він їв, пив і мовчав, але коли розмова зійшла на бої биків, відсунув тарілку, вгатив кулаком по столі й заявив:

— На святого Кристобаля, мого патрона й захисника, чому ж я мушу скніти в цьому клятому міністерстві? Та я прагнув би бути останнім тореадором у Мадриді, ніж головувати в усіх кортесах Кастилії.

Говорячи це, він простяг руку, наче збирався убити бика, виставивши при цьому, на наше здивування, величезні м’язи передпліччя. Потім, для доказу своєї сили, він посадив усіх трьох жінок в одне крісло й почав їх носити по всій кімнаті.

І таке задоволення діставав дон Кристобаль від цієї забави, що намагався якомога більше продовжити її. Нарешті він узяв капелюх і шпагу і почав прощатися. Досі він не звертав на мене найменшої уваги, зараз, однак, звернувшись до мене, запитав:

— Послухай, мій шляхетнонароджений приятелю, скажи-но, хто після смерті шевця Мараньйона робить найкращі черевики?

Жінкам ці слова здалися ще одним жартом, яких уже багато вийшло з вуст дона Кристобаля, зате я страшенно розлютився. Я побіг по шпагу, а потім навздогін дону Кристобалю. Допав його на розі бічної вулички й, ставши перед ним, вигукнув:

— Зухвальцю, ти заплатиш мені за свої нікчемні образи!

Дон Кристобаль узявся за руків’я шпаги, але побачивши на землі дрючок, схопив його, вдарив по моєму клинку й вибив у мене шпагу з рук. Потім підійшов до мене, схопив за шию, відтягнув до стічної канави й шпурнув у неї, як і попереднього дня, але ще сильніше, так що я певний час лежав приголомшений, не знаючи, що зі мною діється.

Хтось узяв мене за руку, щоб допомогти підвестися; я пізнав того самого дворянина, який наказав був забрати тіло мого батька й дав мені тисячу пістолів. Я впав йому до ніг, він лагідно підняв мене й звелів, щоб я ішов за ним. Ми йшли мовчки й дійшли до мосту через Мансанарес, де побачили двох вороних коней. Півгодини ми мчали галопом вздовж ріки, нарешті зупинилися біля воріт покинутого дому, двері якого самі перед нами відчинилися. Ми увійшли до кімнати, оббитої темною саржею і освітленої срібними свічниками. Коли ми сіли в крісла, незнайомець сказав так:

— Бачиш, сеньйоре Ервас, які речі діються на цьому світі, устрій якого, що ним усі так захоплені, аж ніяк не відзначається справедливим поділом благ. Одним природа дала вісімсот фунтів сили, другим вісімдесят. На щастя, винайдені всілякі хитрі речі, які частково відновлюють рівновагу.

З цими словами незнайомець витягнув шухляду, вийняв з неї кинджал і додав:

— Подивися на це знаряддя: його кінець, який формою нагадує оливку, переходить у вістря, тонше від волосини. Засунь його за пояс. Я прощаюся з тобою, юначе, не забувай про свого справжнього приятеля дона Беліала де Ґеєнна. Якщо я буду тобі потрібний, прийди опівночі на міст через Мансанарес, удар тричі в долоні й одразу побачиш вороних огирів. Почекай, я забув про найголовніше. Ось тобі ще один гаманець, може, тобі потрібне буде золото.

Я подякував великодушному дону Беліалу, сів на вороного коня, якийсь негр сів на другого, і ми приїхали до мосту, де треба було розлучитися.

Я повернувся до свого житла. Ліг на ліжко, заснув, але мене мучили страшні сни. Кинджал я поклав під подушку; мені здавалося, що він виходить звідти й проникає в саму середину мого серця. А ще я бачив дона Кристобаля, який викрадав у мене з-під носа трьох моїх красунь.

Наступного дня мене охопив понурий смуток, і навіть присутність двох дівчат не могла його розвіяти. Усі їх старання розвеселити мене приводили до зовсім протилежних наслідків, і мої пестощі стали не такими невинними. Коли я залишався сам, то хапав кинджал і погрожував ним дону Кристобалю, якого, як мені здавалося, весь час бачив перед собою.

Ненависний нахаба знову з’явився увечері й знову не звертав на мене уваги, зате ще більше залицявся до жінок. Він пустував з ними, а коли вони дулися, забавляв їх і смішив. Його дурнуваті дотепи подобалися більше, ніж мої ґречності.

Я наказав принести вечерю, більш вишукану, ніж ситну; дон Кристобаль сам з’їв майже всю. Потім узяв капелюх і раптом, звернувшись до мене, сказав:

— Мій шляхетнонароджений приятелю, скажи, що означає цей кинджал у тебе за поясом? Було б краще, якби ти засунув туди шевське шило.

Сказавши це, він вибухнув сміхом і вийшов.

Я вислизнув за ним і, допавши його на розі вулиці, щосили вдарив у груди кинджалом. Але мерзотник відштовхнув мене з такою ж силою, з якою я на нього напав. Потім повернувся до мене й холоднокровно запитав:

— Як це, шмаркачу, ти не знаєш, що я ношу на грудях сталеву кольчугу?

Сказавши це, він схопив мене за шию і знову шпурнув у стічну канаву, але цього разу на моє превелике задоволення, бо я був радий, що не скоїв убивства. Я досить весело підвівся, повернувся додому, ліг до ліжка й спав куди спокійніше, ніж минулої ночі.

Наступного дня жінки побачили, що я значно спокійніший, ніж раніше, й сказали, як вони цьому раді. Я, однак, не посмів залишитись у них на вечір. Боявся, що не зможу подивитися в очі людині, яку хотів убити. Весь вечір розлючено блукав вулицями, думаючи про вовка, який проник у мою кошару.

Опівночі я пішов на міст і тричі плеснув у долоні; з’явилися вороні скакуни, я скочив на свого