Читати книгу - "Правда про справу Гаррі Квеберта"

— Я знаю це. Знаю, що ви застали його в Гусячій бухті. Ви казали це сержантові Ґегаловудові.

— Гадаю, ви недооцінюєте ступінь Лютерової одержимості. Тоді, в серпні сімдесят п’ятого, він день у день ховався в ліску біля Гусячої бухти і стежив за Гаррі з Нолою — на терасі, на березі, скрізь! Скрізь! Він геть сказився, він знав про них усе! Все! І весь час казав мені про це. Кожнісінького дня розповідав, що вони робили, що казали одне одному. Розповів мені всю їхню історію: що вони зустрілися на березі, що працювали над книжкою, що цілий тиждень мандрували вдвох. Він знав усе! І я потроху збагнув, що їхня історія стала його історією, його кохання втілювалося в життя через них. Кохання, що було йому недоступне через відразливу зовнішність, він пізнавав наче за довіреністю. Доходило до того, що я його не бачив цілими днями! Доводилося навіть самому сідати за кермо та їздити на ділові зустрічі.

— Даруйте, що перебиваю, пане Стерне… Але чогось я тут не втямлю: чому ви не звільнили Лютера? Тобто я хочу сказати, це ж якесь безглуздя: складається враження, що вами маніпулював ваш підлеглий. То йому закортіло писати Нолу, то він цілими днями пропадав у Аврорі. Вибачте, що питаю, але що між вами було? Ви були…

— Коханцями? Та ні.

— То що ж це за дивні стосунки? Ви людина впливова, не з тих, хто дозволяє сісти собі на шию. А тут…

— Я заборгував йому. Я… я… Зараз ви зрозумієте. Одне слово, Лютер був одержимий Гаррі та Нолою, і ситуація чимраз погіршувалася. Якось він повернувся весь у синцях. Сказав, що один аврорівський полісмен жорстоко побив його за те, що він вештається там, а кельнерка з «Кларксу» навіть подала на нього скаргу. Вся ця історія могла обернутися неабиякою халепою. Я сказав, що не хочу, щоб він з’являвся в Аврорі, звелів, щоб він узяв відпустку і подався до батьків у Мен чи ще кудись. А я оплатив би всі його видатки…

— Та він відмовився, — вкинув я.

— Не лише відмовився, а й попросив дати йому авто, бо його блакитний «мустанґ», бачте, занадто впадає в око. Я, звісно, не погодився, сказав, що з мене годі. І тоді він заволав: «Ти не розумієш, Елі! Вони невдовзі поїдуть! За десять днів вони поїдуть разом, назавжди! Назавжди! Вони так вирішили на березі! Вони вирішили їхати тридцятого! Тридцятого серпня вони зникнуть назавжди. Я просто хочу попрощатися з Нолою, це наші з нею останні дні. Ти не можеш позбавити мене її, бо я ж знаю, що й так її втратив». Я був непохитний. Очей з нього не спускав. А потім настало те кляте 29 серпня. Того дня я скрізь шукав Лютера. Він наче у землю запався. Хоч його «мустанґ» стояв на місці. Врешті один слуга обмовився, що Лютер поїхав на одному з моїх автомобілів, чорному «шевроле монте-карло». Сказав, що йому дозволили, і оскільки всі знали, що я йому все дозволяю, ніхто не заперечив. Я мало не збожеволів. Негайно обшукав його кімнату. Знайшов отой Нолин портрет, від якого мене мало не знудило, а потім у коробці під ліжком — листи… Листи, що він їх украв… Листування Гаррі з Нолою. Певне, тягав із поштових скриньок. Я чекав його цілий день, і коли він повернувся надвечір, ми страшенно посварилися…

Стерн помовчав, задивившись у порожнечу.

— Що сталося поміж вами? — запитав я.

— Я… я хотів, щоб він більше не їздив туди! Хотів, щоб це безумство з Нолою закінчилося! Він нічого не хотів слухати! Нічогісінько! Казав, що у них з Нолою все добре, як ніколи! Що ніхто не завадить їм бути разом. Я наче здурів. Ми зчепилися, і я його вдарив. Згріб за барки, накричав на нього і садонув кулаком. Обізвав його лохом. Він повалився додолу, помацав закривавлений ніс. Я заціпенів від жаху. І тоді він сказав… сказав…

Стернові забило дух. Він скривився.

— Що він сказав, пане Стерне? — запитав я, щоб він не збився.

— Він сказав: «То це був ти! Ти!». Він заволав: «Це був ти! Ти!». Я завмер. Поки я приходив до тями, він вибіг із кімнати, заскочив до себе, щоб забрати деякі речі, й поїхав на «шевроле». Він… він упізнав мене по голосу.

Тепер Стерн плакав, несамовито стискаючи кулаки.

— Упізнав по голосу? — запитав я. — Тобто?

— Ох… Була така пора, коли я водився з давніми приятелями з Гарварду. То було таке братство шибайголів. Вихідними їздили ми в Мен, жили в розкішних готелях, пиячили, їли омарів. Нам подобалося чіплятися до людей, бити їх. Ми казали, що хлопці з Мену — лохи, і їх треба бити, щоб вони стали людьми. Нам іще й тридцяти не були, ми були діти заможних батьків. Трохи расисти, нещасні, але агресивні. Вигадали таку гру, філдгол, гилили по головах наших жертв, як по футбольному м’ячу. Якось, 1964 року, ми опинилися біля Портленда, страшенно збурені й добряче під мухою. Дорогою трапився нам один хлопчина. За кермом був я. Спинив тачку і запропонував побавитися…

— То це ви напали на Калеба?

Він аж вибухнув.

— Так! Так! Ніколи собі цього не прощу! Вранці ми прокинулися в розкішному номері люкс, у страшенному похміллі. В усіх газетах писали про напад: хлопчина був у комі. На нас полювала поліція, нас охрестили «ватагою футболістів». Ми вирішили більше про це не згадувати, поховати цю історію в своїй пам’яті. Та мене вона переслідувала: минали дні, місяці, роки, а я тільки про неї й думав. Я аж захворів, не міг жити на світі. Почав їздити до Портленда, дізнавався, як справи в того хлопчини, якого ми покалічили.

Так минуло два роки, і якось, не в змозі вже все це терпіти, я вирішив дати йому роботу і можливість нормально жити. Вдав, ніби мені треба поміняти колесо, попросив допомогти і найняв його водієм. Я давав йому все, що він хотів… Улаштував йому на веранді майстерню, щоб він малював, дав йому грошей, подарував авто, але почуття провини не минало. Мені хотілося робити для нього більше й більше! Я зіпсував його мистецьку кар’єру, і ось я почав фінансувати різні виставки, дозволяв йому цілими днями малювати. Потім він почав казати, що йому самотньо, що він нікому не потрібен. Казав, що жінок йому залишається тільки малювати. Він хотів малювати білявок, бо вони нагадували йому колишню наречену. Тоді я