Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

«Крім першого внеску, ми нічого більше не одержали», — читав Амундсен, не вірячи своїм очам.

«Надто пізно я зрозумів, що став жертвою пройдисвіта. Відтоді, як Хаммер ввійшов у моє життя, я був втягнутий У вир принизливих і трагічних своїми наслідками подій, — писав він згодом. — Фірма «Дорньє» вимагає негайно сплатити всю суму. Спорядження і пальне для експедиції уже відіслано в Тромсьо. Усе це Хаммер замовив У кредит. Як я тепер покрию ці величезні борги? Адже я не маю ні копійки. Ошуканець зник, замівши за собою сліди, а ще недавно він запевняв мене, що однієї тільки виручки від продажу поштових листівок вистачить на покриття всіх видатків. Мене чекає банкрутство».

В цю трагічну хвилину ніхто не допоміг Амундсену: ні уряд Норвегії, ні жоден з тих судновласників, які розбагатіли під час війни і на статку яких такий видаток не дуже позначився б, ні родичі. Антоній і Густав давно вже відкинулись од брата, засудивши його «незбагненні дивацтва». Залишався тільки Леон, якому багато років тому Руал довірив вести свої фінансові справи. Через Леонові руки переходили всі прибутки від його доповідей, видання книг, а також пожертви й державні асигнування. З цих великих сум він виділяв досі кошти на експедиції.

«Леон допоможе, щось порадить, позичить грошей. Він знає, що я поверну йому борг як тільки зможу», — втішав себе Амундсен. Хіба ж він міг припустити, що й тут його чекає удар?

— Допомогти тобі? Що це ти забрав собі в голову? Ти збанкрутував остаточно, тепер уже не виборсаєшся. Це кінець. Заявляю тобі, що з мене досить. Ти винен мені сто тисяч крон, і я вимагаю, щоб ти негайно повернув їх. Негайно, розумієш?! — кричав Леон.

Руал оторопіло слухав, нічого не розуміючи. Йому здавалося, що це якийсь кошмарний сон. Він глянув на брата, ніби не впізнаючи його. Похитав головою, немовби заперечуючи щось.

— Ти ж сам добре знаєш, що в мене зовсім немає грошей, — безпорадно промовив він.

— Продай будинок у Сарпсборзі й поверни мені борг, принаймні залишиться в родині. Потім можеш оголосити себе банкрутом. Мене не обходять інші твої кредитори. Нехай що хочуть, те й роблять, нехай поділять між собою те, що лишиться.

— Хочеш, щоб я ошукав інших, аби тільки ти свого не втратив? Хочеш зробити з мене злочинця? — вибухнув гнівом Руал. Його червоні від безсоння очі люто зблиснули. — Я все життя був порядною людиною, і тепер вдаватися до такого шахрайства! Цього я від тебе не сподівався. Віднині ми з тобою не маємо нічого спільного, а втім, як видно з усього, що ти тільки-но сказав, ніколи й не мали. Ще одна помилка в моєму житті, не перша й не остання! — з прикрістю махнув Руал рукою. Гнів минув, залишився тільки неприємний осадок на душі.

Адвокат, до якого звернувся Амундсен після сварки з братом, схвалив його поведінку й зажадав від Леона, щоб той показав розрахункові книги. Леон відмовився і подав лише на вимогу суду. В книзі було виявлено багато неточностей…

Повідомлення про банкрутство, розгляд справи в суді, накладення арешту на власність, яка лишилася, з метою розподілу її між кредиторами, все це страшенно пригнітило Амундсена. Йому здавалося, що він уже ніколи не зможе оговтатися від цих ударів, які один за одним падали на його голову. Проте судді, виявилося, були людяніші за рідного брата: зоставили Амундсену дах над головою.

«Мені здавалося, що переді мною постав глухий мур, що це кінець. Відвага, сила волі, непохитна віра у справу, за котру я боровся, — усі ці якості, завдяки яким мені вдавалося досі долати багато перешкод на своєму шляху, раптом втратили сенс і цінність. Ніколи я ще так гостро не відчував безнадійної гіркоти, як у ті чорні дні», — писав він.

Амундсена болісно ранило співчуття, яке намагалися висловити йому люди. Та ще більше дратувала преса. Банкрутство уславленого полярника стало доброю поживою для охочих до сенсацій газет. Діючи за принципом «лежачого можна топтати безкарно», вони одна перед одною намагалися очорнити великого дослідника. Одні не вірили, що Амундсен остаточно порвав з братом, і підозрювали його в шахрайстві, твердячи, ніби він це зробив, щоб врятувати частину майна для своїх родичів, інші, осмілені тим, що Амундсен мовчить, ішли ще далі й брали під сумнів аварію «юнкерса» в бухті Уейнрайт перед трансполярним польотом… «Можливо, Амундсен і Омдаль в останню хвилину просто злякалися… і навмисне зіпсували літак?» — писали газети. Нарешті, якась бульварна газетка, обстоюючи «чистоту моралі», ревно зайнялася Каконітою й Каміллою, звинувачуючи капітана Амундсена а аморальності, бо він, мовляв, привіз у Норвегію незаконнонароджених дітей.

Амундсен хотів висловити протест, але почуття огиди взяло гору. Він був приголомшений грубістю й бездушністю нападок, до яких вдавалися ті, хто, створюючи «громадську думку», намагався поставити його до ганебного стовпа.

«Важко висловити, в якому трагічному становищі я спинився. Тридцять років, сповнених наполегливої праці і перемог, нічим не заплямоване життя, і ось тепер ганьба й приниження тільки за те, що я довірився шахраєві. Коли усвідомлюєш, що одного цього було досить, щоб підняти проти мене кампанію наклепів, стає гидко на душі. Я припустився також серйозної помилки, довіривши братові вести мої грошові справи. Але хто ж міг подумати?.. За цю помилку я заплатив банкрутством. Та хіба я заслужив на невдячність і знущання співвітчизників? Вони скористалися з першої ж нагоди, щоб обплювати нещасного, єдиним злочином якого було те, що він здобув славу, недосяжну для них. Вони поширювали брехню й плітки, намагаючись розчавити мене, бо я стою вище за них. Ці люди викликають у мене тільки невимовне презирство», — писав Амундсен у своєму щоденнику.

Приголомшений несподіваними нападками, він змушував себе мовчати. Щоб спровокувати Амундсена на відповідь і зламати його остаточно, один із запопадливих до сенсацій кореспондентів пішов ще далі.

«Може, ви, капітане, будете ласкаві сказати нам, що діється з «Мод»? Де обіцяна багато років тому перемога? Чому на борту