Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

— Красунчику, агов!

— Чого тобі?

— А я тебе боюсь!

— Чого б то?

— Як же такого воїна й не боятись!

— Хіба вже я такий страшний?

— Ти дуже милий, мій грізний хорошунчику. Але бог знає, що в тебе на мислі!

— Нічогісінько.

— А все-таки боюсь… щоб ти мене, німчику, бува, не зачепив.

— Навіщо ти мені!

— Все, пане рейтаре, може статися! — І вона зазивно повела плечем.

— Так ти ж — із дитям? — здивувався Прудивус.

— Ет! Дарма! — пускаючи бісики, сказала молодиця. — Дитиночку я покладу.

— Оце ти вже й готова?

— Хіба ж молодичка — негарна?

— Гарна з біса молодичка, — явно шкилюючи, підморгнув Прудивус.

— То чого ж?

— Пожартував би — та гріх, пісний нині день, понеділок.

— Вівторок завтра буде! А така молодичка — чи буде ж?

— Отака німецька помийниця?! — гарикнув Прудивус і спересердя сплюнув. — Шльондра ти, а не молодиця! Мандрьоха! Потіпаха!

— Оце я?! — здивувалась завжди й на все готова жіночка. — Я ж — тільки до тебе!

— Але ж — я німець!

— Несправжній!

— Чому ти так думаєш? — зацікавився Прудивус та й зовсім вийшов з ролі, забувши про всі німецькі штуки, які йому варто було б викидати в такім скрутнім становищі.

— Справжній німчин, коли б я припала до вподоби, мерщій узяв би мене. Коли б не сподобалась, побив би мене. А ти тільки лаєшся! Шльондра, мандрьоха й потіпаха, хіба це німецькі слова?! — І хвойда заспішила геть і, видно, не без наміру нацькувати на переодягненого мирославця сторожу однокрилівців.

— Ходімо звідси! — потяг спудея в другий бік старий Потреба.

Через яку часину обидва вони, з дитям на руках та з Песиком Ложкою попереду, знову вступили на хистку потаємну стежину, що мала їх привести через болото — на той бік озера, до Мирослава, з усіх боків обложеного військом пана гетьмана.

16

По тих самих болотах никала того ранку і Ярина з трьома подругами з міської дівочої сторожі.

Чигаючи на ворога, нишпорили вони й по всіх закапелках міста.

По гаях та лісочках довкола Мирослава.

По заростях калинових.

Останніми днями в городі більше та більше з’являлось ворожих під’юджувачів та підштрикувачів, що сіяли серед оборонців Долини всякі страхи та брехні, і Лукія з Яриною те ставили собі на карб, бо хто ж, як не вони, мусили б усіх отих вивідачів та шептунів хапати, заки вони перейдуть межу Долини.

Ярина Подолянка в той день була заклопотана й невесела, а може, ще й хвора після огневиці.

Все, що коїлося з нею в Європі — в Римі, в Мадриді, в Парижі, в Амстердамі, все те тяглося за нею й сюди, на Вкраїну…

Спроба гетьмана Однокрила викрасти її, покіль вона жила з півроку в своєї хрещеної матері, на Поділлі… Потім якийсь монах-домініканець, котрий з’являвся на хуторі в хрещеної. І поява в Мирославі того чепуристого шляхтича, Оврама Роздобудька. І нахабний лист Гордія Пихатого з обіцянкою зняти облогу, якщо мирославці видадуть йому (тобто самому Римові) її духівника та визволителя, вітця Ігнатія, старого Гната Романюка, а заразом і її саму, панну Подолянку, котра була їм навіщось потрібна аж-аж…

Але… навіщо?

Чого вони на неї так полюють?

Чого впадають?

Чого їм тра від неї, нерозумної дівчини? Так, так, дурної та безголової, необачної дурепи, бо ж не може вона збагнути, що за прокляття тяжіє над її головою!

17

Коли батька її, полковника Прилюка, побратима й зятя Мелхиседекового (тобто чоловіка його рідної сестри), посланого на перемови до Варшави, панове-ляхи схопили й катували, а потім віддали до інквізиції, де він і сконав лютою смертю, про що можна й тепер прочитати в польських кроніках, — її саму, Ярину, того ж року, ще маленьку, приховавши смерть її батька, домініканські ченці викрали в рідної неньки й завезли світ заочі, кудись аж за Мадрид, і там замкнули в жіночий кляштор.

Її не мучили, як батька.

Не катували.

Не морили й тяжкою працею.

Її виховували: панною, шляхтянкою, щирою католичкою.

Щоб вона не забула свою Україну, черниці доклали всіх сил, бо ж панні перегодом належало повернутись додому, повернутись підступним знаряддям католицької церкви.

Дівчині прищеплювали презирство до простих людей (її ж готували, щоб видати потім за будь-якого польського магната чи й за свого перевертня, котрому судитиметься панувати на Вкраїні), і вона мала принести додому вірність Ватиканові, тобто зненависть до свого народу, до віри батьків.

Щоб не забула дівчинка на чужині рідної мови, до неї приставили стару Гликеру, уніатку, котра розповідала їй казки свого чарівливого Поділля, співала пісень, завше сумних, заплітала полоненій панні коси, плакала над її долею, але ж нічого до пуття не вміла розповісти малій, задля чого ж її тримають ось тут, за цими товстенними мурами, так далеко від рідного краю.

Коли черниці зауважили, що в Гликери прокидається приязнь до їхньої прозелітки, до панни Кармели (як нарекли Ярину, коли завдавали її в католицтво), стара уніатка несподівано зникла — чи вбили її, чи одвезли до іншого монастиря, — про те Ярина ніколи й не дізналась.

Кінця такого Гликера, видно, сподівалася, бо колись одвела свою любимочку в монастирськім саду до старого возиводи Могаммеда, невольника, давно вже проданого сюди з турецької галери, який удавав чомусь полоненого арнаута (чи, як ми сказали б тепер, албанця), хоч і був він насправді колишнім запорожцем Опанасом Кучмієм.

— Коли зі мною станеться що-небудь, — сказала йому Гликера, — доглянь мою подоляночку…

— Добре.

18

Коли стара Гликера таки зникла, Опанас Кучмій нишком, поливаючи квіти й дерева в монастирському парку, забалакав колись до неї, а потім уже й не облишав її, криючись від зіркого погляду святих черниць: то кілька слів закидав про Дніпро, то якісь бувальщини переказував про гетьмана Богдана, про Богуна, про Наливайка, то мугикав козацьких пісень, то навчав молитов православних, — те все закидав їй у душу, до чого католицькі черниці мали намір зародити в цієї дитини зненависть.

Маленька подоляночка росла, нудьгуючи за рідним краєм, за матір’ю, за словом українським, і Опанас Кучмій сердечку молодому не давав заснути й прохолонути, і все те відбувалось мимохідь, коли возивода проходив повз дівчину з відром води чи полов грядку з квітками, все — по два-три слова, крадькома, щоб не заздріли пильноокі монашки, які нічого лихого й не ждали від її щоденних прогулянок у невеличкому саду, обведеному товстенним і високим муром, і певні були, що україночка встигла за довгі роки набути все, що мала забути назавжди.

Коли Кармелу (подоляночку колишню) перевозили в Рим