Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

— Зближуйтеся, — прогарчав лорд-маршал Бурр.

Лави союзників неначе злегка загойдались і посунулись, водянисте сонце ніби зблиснуло на юрбі людей іще яскравіше, а в повітрі залунав нерозбірливий гуркіт. У командному пункті не говорили ні слова. Кожен або мружився в підзорну трубу, або вдивлявся в сонце, витягуючи шию, щоб побачити, що відбувається в долині, і всім було лячно навіть дихати.

За якийсь час (здавалося, страшенно довгий) Бурр опустив свою підзорну трубу.

— Добре. Вони тримаються. Схоже, ваші північани мали рацію, Весте: навіть без Полдера чисельна перевага за нами. Коли він дістанеться сюди, тут має статися розгром...

— Там, — пробурмотів Вест, — на південному хребті.

Серед дерев щось зблиснуло — раз, а тоді ще раз. Метал.

— Кавалерія, сер. Присягаюся своїм життям. Схоже, Бетод додумався до того ж, що й ми, тільки на іншому крилі.

— Трясця! — процідив Бурр. — Повідомте генерала Кроя, що у ворога кавалерія на південному хребті! Скажіть йому відвести той фланг і приготуватися до атаки справа!

Один з ад’ютантів легко скочив у сідло й помчав у напрямку ставки Кроя. Із-під копит його коня полетіла холодна земля.

— Знову якісь викрутаси, і, можливо, не останні. — Бурр склав підзорну трубу й плеснув нею по своїй відкритій долоні. — Полковнику Вест, не можна допустити, щоб це провалилося. Ніщо не має стати на заваді. Ні нахабство Полдера, ні гординя Кроя, ні ворожа хитрість — ніщо. Сьогодні ми маємо тут перемогти. Не можна допустити, щоб це провалилося!

— Ні, сер.

Але Вест аж ніяк не знав, що може тут вдіяти.

Вояки Союзу намагалися стояти тихо, себто галасували неначе велика отара овець, яку женуть у приміщення для стриження. Вони стогнали та бурчали, ковзалися на мокрій землі, гриміли бронею, стукали зброєю по низькому гіллю. Шукач, дивлячись на них, захитав головою.

— Добре, що тут нікого нема — інакше нас би вже давно почули, — прошепотів Доу. — Ці довбні й до трупа б не підкралися.

— Тобі самому не треба шуміти, — прошепотів Тридуба попереду, а тоді жестом покликав їх усіх уперед.

Дивно було знову йти з таким великим загоном. Із ними були чотири десятки карлів Дрижака, до того ж досить розмаїтих. Високі й низенькі, молоді та старі, з геть різною зброєю та бронею, та всі, як здавалося Шукачеві, досить бувалі.

— Стій!

Вояки Союзу зупинилися, загримівши та забурчавши, а тоді почали шикуватися, розійшовшись найвищою частиною хребта. Судячи з того, скільки людей на очах у Шукача пройшло в ліс, шеренга вийшла довжелезна, а вони перебували у віддаленому її кінці. Він позирнув у безлюдні дерева ліворуч від них і насупився. Самотнє це місце — кінець шеренги.

— Зате найбезпечніше, — пробурмотів він собі під носа.

— Що там таке? — запитала Катіль, сівши на велике впале дерево.

— Тут безпечно, — сказав він її мовою та видушив із себе усмішку.

Він досі поняття зеленого не мав, як поводитись, коли вона поруч. У денному світлі їх розділяла страшенна прірва — велика зяюча прірва з походження, віку та мови, така, що він сумнівався, що її взагалі можна перетнути. Уночі ця прірва дивним чином щезала. У темряві вони незле розуміли одне одного. Може, з часом вони розберуться, а може, й ні, і цим усе скінчиться. Та все ж він був радий, що вона поруч. Завдяки їй він знову почувався пристойною людиною, а не просто твариною, що швендяє лісами, намагаючись видряпатися то з однієї халепи, то з іншої.

Він побачив, як один офіцер Союзу відірвався від своїх, пішов до них і наблизився до Тридуби, тримаючи під пахвою якийсь полірований дрючок.

— Генерал Полдер просить вас залишитися тут, на лівому крилі, щоб убезпечити дальній фланг.

Говорив він повільно й дуже голосно, неначе так його могли б зрозуміти, навіть не знаючи цієї мови.

— Гаразд, — відповів Тридуба.

— Дивізія розгортатиметься на висоті праворуч від вас! — Він змахнув своїм дрючком у бік дерев, серед яких повільно й галасливо готувалися його люди. — Ми чекатимемо, поки Бетодові сили не зосередяться на бою з дивізією генерала Кроя, а тоді атакуємо й виженемо їх із поля!

Тридуба кивнув.

— Нам допомогти вам із чимось?

— Правду кажучи, сумніваюся, та, якщо ситуація зміниться, ми повідомимо.

Він покрокував геть, до своїх, послизнувся за кілька кроків і мало не гепнувся дупою в багнюку.

— Він упевнений, — зауважив Шукач.

Тридуба підняв брови.

— Як на мене, трохи занадто, та якщо це означає, що він нас не чіпатиме, то, мабуть, зможу це стерпіти. Ну, гаразд! — вигукнув він і розвернувся до карлів. — Беріться за те дерево й потягніть його сюди вздовж краю!

— Навіщо? — запитав один із них, сидячи з понурим виглядом і потираючи коліно.

— Щоб вам було за чим сховатись, якщо Бетод прийде, — гаркнув йому Доу. — Ворушись, йолопе!

Карли поклали зброю та, буркочучи, стали до роботи. Схоже, з легендарним Рудом Тридубою було не так весело, як вони сподівалися. Шукач мимохіть усміхнувся. Вони мали знати. Ватажки не стають легендарними, розподіляючи легкі завдання. Сам старий, коли Шукач підійшов до нього, стояв і насуплено дивився в ліс.

— Хвилюєшся, отамане?

— Тут добре місце для того, щоб заховати трохи бійців. Добре місце для того, щоб зачекати до початку бою, а тоді кинутися вниз.

— Так, — усміхнувся Шукач. — Тому ми й тут.

— І що? Бетод про це точно не подумав? — Усмішка Шукача почала згасати. — Якщо в нього є зайві бійці, він міг вирішити, що вони будуть доречні тут, чекаючи слушної миті, достоту як ми. Міг послати їх сюди крізь оці дерева, на цей пагорб — якраз туди, де ми сидимо. Як гадаєш, що б тоді сталося?

— Мабуть, ми б заходилися вбивати один одного, та якщо вірити Дрижакові та його хлопцям, зайвих людей у Бетода немає. У нього й так удвічі з гаком менше бійців.

— Може, й так, але він любить влаштовувати несподіванки.

— Гаразд, — сказав Шукач, дивлячись, як карли пересувають упале дерево, загороджуючи ним вершину схилу. — Гаразд. Тоді витягнемо сюди дерево й будемо сподіватися на найкраще.

— Сподіватися на найкраще? — буркнув Тридуба.