Читати книгу - "Трилогія смерті"

«А де ж?» — хотів я викрикнути. Натомість запитав:

— Навіщо ж ви пощадили мене?

— Навіщо… Я хочу, щоб одного чудового дня хтось розповів мою історію. Ти ж був єдиний… — тут він зробив павзу —…хто міг розповісти її, і розповісти… правильно. Немає ж нічого такого на студії чи у світі, чого б я не знав. Я читав цілими ночами, а спав уривками, і знову читав, а тоді прошепотів крізь стіну… о, не так і багато тижнів тому… твоє ім’я. Він зробить це, сказав я. Візьміть його на роботу. То ж мій історик. І мій син… І тебе взяли.

Тож саме його шепіт, із-за дзеркала, й призначив мене на цю роботу.

І той шепіт опинився наразі просто переді мною, ближче, ніж за чотирнадцять дюймів, а його дихання, мов які міхи, ганяло повітря поміж нас.

— Білі, мов кості, милі пагорби Єрусалима, — мовив той бляклий голос. — Я наймав і проганяв, усіх-усіх, тисячі днів. І хто ще міг це робити? Мені ж тільки й лишалося бути потворним і вмирати. Лише робота рятувала мене від смерті. Дивною підтримкою виявилось оте взяття тебе на роботу.

Тут я задумався: чи маю я подякувати йому?

«Уже скоро…» — мало не прошепотів він.

— Керувати цим підприємством, шепочучи з-за дзеркала, спочатку не дуже добре в мене виходило. Своїм голосом я гатив по Ляйберових барабанних перетинках, провіщав коливання біржових курсів, редагував сценарії, переглядав у склепах — і доводив до його відома, коли він прикладав вухо до стіни о другій дня. Які то були зустрічі! Які ми з ним були близнята! Его й супер-его. Сурма й сам сурмач. Маленький танцівник. Але ж я — хореограф під склом. Боже милий, як ми з ним ділилися офісом! Він корчив сурйозну пику й удавав, ніби ухвалює важливі рішення, а я щодня чекав вечора, аби вийти з-за стін-дзеркал і вмоститися в тому кріслі за порожнім письмовим столом, на якому лиш одна річ була — телефон, і диктував Ляйберові, моєму секретареві.

— Я знаю, — прошепотів я.

— Звідки ж ти міг дізнатися!?

— Здогадався.

— Здогадався?! Про що? Про всю ту божевільну, кляту історію? Про той Геловін? Двадцять, о Боже, цілих двадцять років тому?!

Він важко засопів, чекаючи моєї відповіді.

— Так, — прошепотів я.

— Ну-ну, — Чудовисько поринуло в спогади. — Панував «сухий закон», але ми переганяли самогон-брагу від Санта-Моніки через той склеп, далі тунелем, і так було нам весело, що й сам чорт нам не брат! Піввечірки на цвинтарі, пів — у фільмових склепіннях, Боже! П’ять озвучок були повні галасу: чоловіки, дівчата, зірки, статисти. Я й не дуже добре пам’ятаю ту опівніч. Чи ж уявляєш ти, скільки людей, шаліючи, кохаються на цвинтарях? Серед вічного супокою! Подумати лишень!

Я чекав, аби він іще глибше поринув у ті роки спогадів. І він сказав:

— Той запопав нас. Боже, отам, серед надгробків. Доглядачевим молотком по голові мене, по щоках, по очах! Побиття! І втік із нею. Я, з криком, за ними. Вони в машину. І я машиною, за ними. Боже. І той удар, та троща, і, і…

Він зітхнув, зачекав, поки серце трохи вгамується.

— Пригадую, як док заніс мене до церкви, першого! А священик ошалів від страху. А потім — у морг. Зцілюйтеся в склепах! Одужуйте в могилах! І наступна могильна плита на клятого того мерця, Слоуна! А Ґрок! Як він силкувався поправити вже непоправне. Бідолашний виплодок Ґрок. Ленінові поталанило більше! Я насилу розтулив рота й мовив: «Прикрийте це! Пізня ж година. Вулиці порожні. Збрешіть! Скажіть про мене, що я помер! Боже, моє обличчя! Уже ніяк не залатати! Моє лице! То краще скажіть, що я помер! Емілі? Що? Збожеволіла? То заховайте Емілі! Прикрийте. Гроші, авжеж. Сипте купи грошви. Зробіть так, щоб схоже було на справжнє. Хто здогадається? І зробіть похорон закритих трун… а я близенько ж, напівмертвий у морзі, й док стільки тижнів виходжує мене! Боже мій, яке божевілля. Як я обмацав своє обличчя й голову, як спромігся гукнути „Фріце!“, коли його забачив. „Ти! Покомандуй тут усім!“ І Фріц упорався! Роботоголік-маніяк. „Слоун помер? То винесіть його звідси!“ Емілі, сердешна, всіма покинута, збожеволіла. Констанс! І Констанс повела її геть, в Елізій. Оте, що називають санаторіями, лікарнями для п’яниць, божевільних і наркоманів, які ж то лікарні, коли там не лікують, не зцілюють, які санаторії — без санітарії? Але саме туди вони й пішли, й Емілі мов у ніщо провалилася, а я марив. Фріц скомандував усім заткнутись, а вони все одно плачуть, і всі дивляться на моє обличчя, а воно ж мов на м’ясорубці перекручене. Я бачив у їхніх очах, яким став жахіттям. Своїм поглядом вони мов казали мені: „Помри!“, а я їм: „А чорта з два!“ І док-різник, і Ґрок-косметолог щосили намагалися мене підремонтувати, й І.Х. допомагав, але Фріц сказав нарешті: „Ось такі справи! Я зробив усе, що міг. Кличте священика!“ „А чорта з два! — знову крикнув я. — Влаштуйте похорон, але я не бажаю там бути й мене там не буде!“ І всі їхні обличчя зробилися, мов крейда! Вони ж бо знали, що я не жартую. І з моїх цих уст, із цього руйновища виснувався шалений задум. І всі вони подумали: „Якщо він помре, то й нам жаба цицьки дасть!“ Боже Всемогутній! Розумієш, для нас то був найурожайніший на фільми, за всю історію студії, рік. Велика Депресія не тільки позаду, а й усе ще попереду, одначе, попри все це, ми заробили двісті мільйонів, а тоді й ще додали триста мільйонів — більше за всі інші кіностудії, разом узяті. Ну, то й як вони могли дозволити мені померти? Я ж був вартий тисячі таких, як вони, а що вже казати про всіх тих, які поза парканом. Де їм було знайти мені заміну? З усіх отих дурнів, телепнів, ідіотів та нахлібників-посіпак? „Ти врятуй його, а я підремонтую!“ — таке сказав Ґрок нашому різникові, докові Філіпсу. Ото вони й побабили-сповили мене, заново народивши подалі від сонця, і то навіки!»

Слухаючи все це, я згадав слова І.Х.: «Чудовисько? Та я ж був там тієї ночі, коли воно вродилося!»

— Отож док мене порятував, а Ґрок — підремонтував. О Боже! Та що швидше він зашивав, то швидше я ті шви й розривав! А всі вона думали тим часом: «Якщо він помре, то наш корабель потоне!» А я ж тоді й хотів померти, усім серцем