Читати книгу - "Дюна"

— Поле!

— Ти маєш зрозуміти, що вона робить це з милосердя, — відказав він. — Чи ж не дивно, що ми досі не розуміли прихованої єдності доброти й жорстокості?

Джессіка дивилася на сина, вражена глибинною зміною в ньому. «Чи ж не смерть дитини зробила з ним таке?» — прагнула дізнатися вона, а сама мовила:

— Люди розповідають про тебе дивні історії, Поле. Вони кажуть, що ти маєш легендарні сили — нічого не сховається від тебе й ти бачиш те, чого не в змозі побачити інші.

— Чи ж має Бене-Ґессеритка запитувати про легенди? — гмикнув він.

— Я доклала руку до того, ким ти став, — визнала вона, — але ти не повинен очікувати, що я…

— А як би тобі сподобалося прожити мільярди з мільярдів життів? — запитав Пол. — Ось тобі й тканина для легенд! Подумай про весь той досвід і мудрість, яку він дає. Але ж мудрість тлумить любов, чи не так? І вона надає нових обрисів ненависті. Як ти можеш визначати, що є безжальним, якщо не пірнула до глибин і доброти, і жорстокості? Бійся мене, мамо. Я Квізац Хадерах.

Джессіка спробувала ковтнути пересохлим горлом, а тоді мовила:

— Колись ти заперечував, що ти — це він.

Пол похитав головою.

— Більше я не можу заперечувати цього. — Він поглянув їй у вічі. — Підходять Імператор і його люди. Про їхнє прибуття от-от оголосять. Стань біля мене. Я хочу всіх чітко бачити. Серед них моя майбутня наречена.

— Поле! — не витримала Джессіка. — Не припускайся помилки, якої припустився твій батько!

— Вона принцеса, — відказав Пол. — Вона — мій ключ до трону, а більше вона нічим і не стане. Помилка? Ти гадаєш, що через те, ким ти мене зробила, я не здатен відчувати потребу помсти?

— Навіть невинним? — запитала вона, міркуючи: «Він не повинен помилитися, як я».

— Невинних більше немає, — відрізав Пол.

— Скажи про це Чані, — Джессіка вказала на коридор із дальнього крила резиденції.

Чані зайшла у Велику залу. Біля неї крокувала фрименська варта, але вона ніби й не бачила її. Вона відкинула назад каптур плаща й дистикоста, а маску відсунула вбік. З тендітною непевністю жінка перетнула кімнату й стала біля Джессіки.

Пол зауважив сліди від сліз на її щоках: «Вона віддала вологу мертвому». Він відчув гострий біль утрати — але це було так, неначе горе охопило його тільки тому, що воно гнітило Чані.

— Він мертвий, коханий, — мовила Чані. — Наш син мертвий.

Тримаючи себе під жорстким контролем, Пол звівся на ноги. Він простягнув руку й торкнувся до щоки Чані, відчуваючи вологу її сліз.

— Його неможливо замінити, — сказав він. — Але будуть й інші сини. Усуль обіцяє тобі це.

Пол м’яко відсунув її вбік і кивнув Стілґарові.

— Муад’Дібе, — відгукнувся Стілґар.

— Імператор і його люди спускаються з корабля, — сказав Пол. — Я стоятиму тут. Збери бранців і постав їх на відкритому місці, в центрі зали. Тримай їх за десять метрів від мене, якщо я не накажу інакше.

— Як накажеш, Муад’Дібе.

Коли Стілґар відвернувся, Пол почув благоговійний шепіт фрименської варти:

— Бачиш? Він знав! Йому ніхто не казав, але він знав!

Тепер було чути, як наближається імператорський почет. Сардаукари наспівували марш, щоб підбадьоритися. Потім від входу долинув гамір і повз варту пройшов Ґурні Галлек, про щось поговорив зі Стілґаром і рушив до Пола з дивним виразом обличчя.

«Невже я втрачу й Ґурні теж? — дивувався Пол. — Так, як утратив Стілґара — втрачу друга, щоб отримати вірного?»

— У них немає метальної зброї, — мовив Ґурні. — Я особисто переконався. — Він роззирнувся по залі, зауваживши Полові приготування. — З ними Фейд-Раута Харконнен. Його відокремити?

— Облиш його.

— Ще там є агенти Гільдії, які вимагають спеціальних привілеїв. Погрожують накласти на Арракіс ембарго. Я пообіцяв передати вам їхнє повідомлення.

— Нехай собі погрожують.

— Поле! — зашипіла за ним Джессіка. — Він же говорить про Гільдію!

— Я їм зараз повириваю ікла, — відказав Пол.

Тоді він замислився про Гільдію: силу, яка так довго спеціалізувалася в царині космічних мандрів, що стала паразитом, не здатним існувати без життя, з якого вона й годувалася. Вони ніколи не наважувалися взяти до рук меча… а тепер і не мали змоги схопити його. Усвідомивши залежність своїх лоцманів від психоспектрального наркотику меланжу, вони могли захопити Арракіс, пережити мить слави й загинути. Натомість вони продовжували своє існування від однієї миті до іншої, сподіваючись, що моря, у яких вони плавають, породять нового пана, коли помре старий.

Лоцмани Гільдії, наділені обмеженим даром передбачення, ухвалили фатальне рішення: вони обрали спокійний, безпечний курс, який завжди вів до стагнації.

«Нехай же подивляться зблизька на нового пана», — подумав Пол.

— Ще там є Превелебна Матір Бене Ґессерит, яка стверджує, буцімто вона — подруга твоєї матері.

— У моєї матері немає друзів серед Бене Ґессерит.

Ґурні знову роззирнувся Великою залою, а тоді нахилився близько до вуха Пола.

— З ними Зуфір Хават, мілорде. Я не мав нагоди побачитися з ним наодинці, але він скористався нашою старою системою жестів і повідомив, що він працював із Харконненами, бо думав, що ви померли. Каже, що має лишитися з ними.

— Ти залишив Зуфіра поміж цих…

— Він сам цього захотів… і я гадаю, що так краще. Якщо… щось піде не так, він там, де ми можемо контролювати його. Якщо ж ні — маємо пару вух у таборі ворога.

Пол задумався про пророчі спалахи щодо ймовірностей цієї миті — на одній із часових ліній Зуфір проніс отруйну голку, яку Імператор наказав використати проти «цього Герцога-вискочня».

Варта біля входу розступилася, утворивши коридор зі списів. Зашелестів одяг, зашурхотів під ногами пісок, занесений у резиденцію.

Падишах-Імператор Шаддам IV завів людей до зали. Його шолом бурсеґа загубився, тому руде волосся неохайно стирчало в різні боки. Внутрішній шов лівого рукава форми розійшовся. Він не мав ні паска, ні зброї, але сама його присутність утворювала навколо нього бульбашку силового щита, лишаючи простір порожнім.

Фрименський спис перегородив йому шлях там, де наказав Пол. Інші — розмай кольорів, бурмотіння вражених облич — лишилися позаду.

Пол кинув оком на гурт — жінок зі слідами сліз, лакеїв, що прибули сюди, аби насолодитися перемогою сардаукарів, а тепер оніміли від поразки. Пол помітив пташині очі Превелебної Матері Ґая Єлени Могіям, що виблискували з-під чорного каптура, а біля неї — худорлявого і замкненого Фейда-Рауту Харконнена.

«Час видав мені його обличчя», — подумав Пол.

Тоді він глянув позад Фейда-Раути й зауважив там вузьке, як у куниці, обличчя, яке