Читати книгу - "Дюна"

Але Пол міг зосередитися тільки на внутрішньому оці й на розривах у стіні часу, яка досі стояла в нього на шляху. Крізь кожен розрив у коридори майбутнього вривався джигад.

Він зітхнув і перетнув залу, рушивши до притуленого до стіни стільця. Колись він стояв у їдальні, а батько на ньому сидів. Але зараз це був єдиний предмет, завдяки якому можна було приховати від людей свою втому. Пол важко сів, поклавши плащ на ноги й послабивши застібку дистикоста на шиї.

— Імператор досі відсиджується в рештках корабля, — повідомив Ґурні.

— Утримуйте його поки що там, — відповів Пол. — Харконненів іще не знайшли?

— Померлих досі оглядають.

— Що відповіли кораблі звідти? — він указав підборіддям на стелю.

— Нічого, мілорде.

Пол зітхнув, зіпершись на спинку крісла, а тоді сказав:

— Приведіть до мене полоненого сардаукара. Потрібно надіслати повідомлення нашому Імператорові. Час обговорити умови.

— Так, мілорде.

Ґурні відвернувся й махнув рукою одному з федайкінів, жестом наказавши стати біля Пола.

— Ґурні, — прошепотів Пол. — Відколи ми зустрілися, я ще не чув від тебе жодної цитати.

Повернувшись, він побачив, як Ґурні ковтнув, а біль викривив його щелепу.

— Як забажаєте, мілорде, — відказав Ґурні. Він прочистив горло й проскрипів: «І того дня ця перемога обернулася на жалобу для всього народу, бо того дня народ почув, що казали: Засмутився цар за своїм сином!»[63]

Пол заплющив очі, проганяючи горе зі свідомості — нехай воно зачекає, як чекала колись на свій час жалоба за батьком. Тепер він міркував про накопичені за день відкриття — переплутане майбутнє і прихована в глибині його розуму присутність Алії.

З усіх можливостей часобачення ця була найдивнішою.

— Я стала на бій із майбутнім, щоб промовити свої слова там, де їх почуєш тільки ти, — сказала Алія. — Навіть ти так не можеш, брате. Гадаю, це надзвичайно цікава гра. І… о, так — я вбила нашого дідуся, божевільного старого Барона. Він не страждав.

Тиша. Його часочуття зауважило її відхід.

— Муад’Дібе.

Пол розплющив очі й помітив над собою чорнобороде Стілґарове обличчя. Чорні очі фримена палахкотіли бойовим вогнем.

— Ви знайшли тіло старого Барона, — сказав Пол.

Стілґар остовпів і замовк.

— Як ти дізнався? — прошепотів він. — Ми щойно знайшли тіло в тій купі металу, яку побудував Імператор.

Пол проігнорував запитання, помітивши Ґурні в компанії двох фрименів, які вели полоненого сардаукара.

— Ось один із них, мілорде, — сказав Ґурні. Він кивнув охоронцеві, щоб той тримав бранця за п’ять кроків від Пола.

Очі сардаукара затуманилися від шоку. Великий синець простягався від перенісся до краю рота. Перед Полом стояв блондин із витонченими рисами обличчя — така зовнішність свідчила про високе звання серед сардаукарів, хоча на його порваній формі не було жодних знаків, окрім золотих ґудзиків з імперським гребенем і роздертого галуна на штанах.

— Гадаю, це один із офіцерів, мілорде, — сказав Ґурні.

Пол кивнув і мовив:

— Я Герцог Пол Атрід. Ти це розумієш, чоловіче?

Сардаукар нерухомо витріщався на нього.

— Відповідай, — попередив Пол, — інакше твій Імператор помре.

Чоловік кліпнув і ковтнув.

— Хто я? — запитав Пол.

— Ви Герцог Пол Атрід, — хрипко відповів бранець.

Полові він видавався надміру покірним, але, зрештою, сардаукарів ніколи не готували до того, що трапилося сьогодні. Вони ніколи не знали нічого, окрім перемоги, а це, збагнув Пол, також слабкість. Він відклав цю думку, аби поміркувати про неї пізніше, під час власних тренувань.

— Я маю повідомлення, яке ти повинен віднести Імператорові, — сказав Пол, промовивши після цього стародавню формулу: — Я, Герцог Великого Дому й родич Імператора, присягаюся Великою Конвенцією: якщо Імператор і його люди складуть зброю і прийдуть сюди до мене, я захищатиму їхні життя навіть ціною свого власного. — Він підняв ліву руку з перснем із печаткою, аби сардаукар побачив його. — Присягаюся ось цим.

Чоловік зволожив язиком губи і зиркнув на Ґурні.

— Так, — підтвердив Пол. — Хто ще, крім Атріда, може отримати вірність Ґурні Галлека.

— Я передам повідомлення, — відказав сардаукар.

— Відведіть його до командного посту й відправте до Імператора, — наказав Пол.

— Так, мілорде, — Ґурні кивнув охоронцям і вивів усіх із зали.

Пол повернувся до Стілґара.

— Прибули Чані й твоя матір, — повідомив фримен. — Чані попросила часу побути на самоті зі своїм горем. Превелебна Матір ненадовго пішла до чарівницької кімнати. Не знаю навіщо.

— Моя матір тужить за планетою, яку, певно, ніколи більше не побачить, — відказав Пол. — Де вода падає з неба, а рослини такі густі, що ти можеш гуляти між ними.

— Вода з неба, — прошепотів Стілґар.

Тієї миті Пол бачив, як Стілґар перетворився з фрименського наїба на творіння Лісана аль-Гайба, втілення побожного жаху й покори. Велич цього чоловіка враз зменшилася, і Пол відчув у цій зміні примарний вітер джигаду.

«Я побачив, як друг стає шанувальником», — подумав він.

Пола раптово охопила страшенна самотність. Він роззирнувся кімнатою, зауваживши, як виструнчилися охоронці в його присутності. Він відчував їхнє горде змагання — кожен сподівався на відзнаку від Муад’Діба.

«Муад’Діб, який роздає благословення, — промайнула в нього в голові найгіркіша в житті думка. — Вони відчувають, що я маю сісти на трон. Але не здогадуються, що я роблю це тільки для того, щоб спинити джигад».

Стілґар прочистив горло й мовив:

— Раббан також мертвий.

Пол кивнув.

Ураз вартові праворуч розступилися, відкриваючи шлях Джессіці. Вбрана в чорну абу, вона крокувала, немов по піску, але Пол помітив, як цей дім повернув їй частину того, що вона мала тут, коли була наложницею великого Герцога. Перебування тут повернуло їй частину колишньої величі.

Джессіка спинилася перед Полом і глянула на нього згори вниз. Вона бачила синову втому і його спробу приховати її, але не відчувала до нього співчуття. Неначе вона враз утратила можливість відчувати будь-що до власного сина.

Джессіка зайшла до Великої зали й намагалася збагнути, чому це місце відмовлялося вписуватися в її спогади. Воно так і лишилося чужим, неначе вона ніколи й не блукала тут, ніколи не йшла поруч зі своїм коханим Лето, не сварилася з п’яним Дунканом Айдаго — ніколи, ніколи, ніколи…

«Має бути слово, протилежне до „адабу“, нав’язливого спогаду, — міркувала вона. — Має бути слово для спогадів, які заперечують самі себе».

— Де Алія? — запитала вона.

— Надворі, робить те, що в такі часи має робити будь-яка гарна фрименська дитина, — відказав Пол. — Добиває поранених ворогів і позначає їхні тіла для команд, що