Читати книгу - "Тринадцять градусів на схід від Грінвіча"

Вони випили і довго стояли мовчки. Потім Людвіг вибачився і вийшов. Йому треба було дати розпорядження команді — тут, на цій шхуні, до всього він був ще й капітаном. Касян сів у фотель і задивився в очі Інгрід, неначе намагався зрозуміти: чи правду сказав Людвіг? А вона дивилась на нього з докором і ще більшим смутком. Такі очі у неї були тільки там, на пристані Баренцбурга, коли вони прощалися.

— Так склалося, Ін. Вибач. — Касян сказав про це голосно, ніби перед ним не портрет, а сама Інгрід. — Я радий, що ти щаслива.

Він встав і вийшов. На палубі його зустрів сильний бриз, штовхнув у груди, обпалив лице солоною, невидною зблизька мжичкою. Порт ще ховався за синюватою пеленою низького туману, над яким ніби висіли в повітрі палуба і надбудови «Державіна», а вище, освітлений північним сонцем, ярився рожевими шапками засніжених покрівель Баренцбург. Над ним проти вітру неслись рвані, схожі на дим хмарини. Шхуна перетинала затоку проти крутої хвилі. Вона то пірнала, то злітала на піняві гребні, і тоді розсічені навпіл глиби води проносились обабіч бортів. Піна підкочувалась до ніг Касяна, проте він не поспішав заховатись у рубці. Якась тривога чулася йому в криках чайок, що висіли над палубою. Щось незвичне було і в обличчі причалу, який усе ясніше проступав крізь мжичку туману.

Раптом увагу Касяна прикував до себе напис, якого раніше (він знав це точно) не було. Спочатку на брандмауері головного складу можна було прочитати лише «ПРИЧАЛ» і ще три незрозумілі літери «ПЕТ», а решту заступав корпус «Державіна». І знову тривога вколола в серце і розлилась передчуттям біди. Щоб якомога швидше прочитати той дивний напис, Калікін пройшов на ніс лебідки, об яку розбивалися піняві баранці хвиль. Солона пилюка сліпила очі, шалена хвиля облила його з ніг до голови, але він вчепився руками в лебідку і прикипів до неї, вдивляючись у кожну літеру, що поволі випливала з-за високого скошеного форштевня. Над написом ще трудилися малярі, що висіли на брандмауері в ремонтній люльці: «ПРИЧАЛ ПЕТРА ДОБРИНІ»… Завмерло, зупинилося серце. І раптом застукотіло часто-часто, з перебоями. Сумніву не було. «Таких написів живим не пишуть. Немає більше Петра… Не врятувала медицина…»

Касян стояв закам'янілий, сліпий від горн і сліз. Його покликали раз, другий, але він не чув нічого. Тільки коли підійшов Людвіг і попросив його відійти від лебідки, до кожна нова хвиля могла змити його за борт, розімкнув заледенілі пальці. Проте в каюту вже не пішов. Стояв біля бортових дверей, поки не спустили трап.

— Що з тобою, Яне? Ти погано виглядаєш. Може, тобі чимось допомогти? — допитувався стурбований його станом Людвіг. — Тобі потрібен лікар.

— Не хвилюйся, я в нормі. Це нерви…

— Братові, Яне, треба говорити правду. Я ж бачу, з тобою щось недобре відбувається. Сталося це в той час, коли ти залишився один. Скажи мені, в чому справа? Інакше я буду думати, що винуватий у чомусь я…

Касянові було важко говорити, горло стиснула судомина і сил стало лише на те, щоб не розплакатись. Він обняв Людвіга, вчепився в його плече задубілими на вітрі пальцями.

— Ти ні в чому не винуватий… — І Касян показав на стіну, де великими, майже на повний людський зріст, літерами було написано: «ПРИЧАЛ ПЕТРА ДОБРИНІ». — Цього хлопця убив Шульков.

— Хто? — перепитав Людвіг.

— Джонсон! — заскреготав зубами Касян. — Петро був моїм другом, і його тепер нема. Ніколи не думав, що він може померти. Такий молодий…

— Слова не допоможуть, тому я не буду тебе заспокоювати, — по довгій паузі промовив Людвіг. — Я розумію тебе — це горе.

Він провів Касяна на берег і, стискаючи на прощання руку, сказав:

— Ми з Інгрід чекаємо на тебе. Коли б ти не приїхав, ми будемо раді.

Прибрали трап, віддали швартові, і шхуна відчалила. Людвіг весь час стояв на борту. Потім, коли судно порівнялося з маяком, зайшов до рубки. Касян бачив це, піднімаючись сходами з порту в селище. Піднімався поволі. Неначе пудові гирі висіли зараз на його ослаблих ногах. На середній площадці зупинився перевести подих, сперся на поруччя і довго дивився за маяк, проводжаючи поглядом шхуну сюсельмана, що вже виходила в Айс-фьорд. Мис Ліннея сягав обрію, виблискуючи на сонці гостряками льодових вершин, а ще далі, за Форландською протокою, проглядала з рожевої мжички бліда смужка Землі Принца Карла.

Вже не раз Касян ловив себе на тому, що поза власним бажанням милується неласкавою красою Півночі. Тут і земля, і море, і небо, і повітря несли на собі печать неповторної первозданності, що таїла в собі незвичайну силу, здатну відроджувати людину, вселяти в неї духовну чистоту і міць.

Касян не раз мав нагоду переконатись, що тут сама природа ставить безкомпромісні вимоги до людей і безкомпромісно визначає ціну кожному, сортуючи їх на вартих і не вартих поваги. Не вартих Північ не любить, вона викидає їх, як море викидає на берег сміття і тріски, а вартих…

— Ох, Касяне Миколайовичу… Ось ви де! — забринів раптом срібним дзвіночком голос у нього за спиною. — А я вже до вертольотчиків бігала, думала, знову полетіли… Листа вашого я знайшла. Танцюйте!

Касян озирнувся. Перед ним стояла ладненька, гостроока молодичка з пошти. В руці вертіла голубий конверт, і лукаві, безпутні бісенята пританцьовували в її чорненьких очках.

— Лист вам із Хаммерферста, а духи французькі. Танцюйте, а то не віддам!

— Не до танців мені, — сумно сказав Касян. Молодичка зазирнула йому в обличчя і, певне, побачила там щось таке, від чого очка її згасли і вся вона нараз знітилась. Простягла листа і зібралася піти. Та, видно, дуже вже кортіло їй потанцювати сьогодні на «Державіні» з начальником ГРП Касяном Калікіним і вона все ж вирішила спробувати щастя. Згаслим, без надії, голосом