Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

— Не затримуйся, — сказала вона, — тобі треба встигнути.

— А коли не встигнемо? — спитав я, надбігаючи.

— Тоді даремно сюди спускався.

— А як я звідси виберуся? — спитав я.

— Виберешся, виберешся, — сказала сусідка, пришвидшуючи ходу. — Тільки не балакай багато і не розпитуй зайвого.

Світ тіней речей закінчився, і ми потрапили в світ тіней тварин і звірів. У срібно-синім димі почали проступати червонясті силуети корів, коней, кіз, свиней, баранів та овець, вовків, лисиць, ведмедів, собак, котів, пацюків, ховрахів, кротів, над ними літали тіні птахів усяких розмірів та виглядів, начебто я потрапив у зоологічний музей, адже всі вони були нерушні, тобто це були не так опудала, як тіні опудал. Шкірили до мене зуби й блискали очима, але не видавали ані звуку, та й роздивитися я їх добре не міг, бо вже не тільки швидко йшов, а мусив бігти, та й моя проводирка бігла — очевидно, нам таки треба було поспішати.

— Не боїшся? — спитала проводирка-сусідка, котра вмерла минулого тижня.

— Ні, — мовив я. — Тільки якось тут чудно.

— Не чудно, а гарно, — сказала провідниця. — А боятися не треба, бо все це у тебе тільки сон. До ранку маємо встигнути.

І ми вже не бігли, а летіли, як ото без ваги в безповітряному просторі, але не на одному місці, а в сильному стрімі вперед. Тіні тварин та звірів позникали, срібно-синє повітря змінилося на срібно-рожеве, але так само малопрозоре, і тут я раптом побачив наш дім. Зовсім такий стоїть на землі, біля нього дуб, клен і старий запущений сад. Онде побіч — липа, але зараз липи біля нас не росло, онде інші дерева, що їх я не знав, загалом, дім був наш. Правда, не переділений на дві квартири, бо нашого ґанку не було, а тільки бабчин. Біля дому стояла напіврозмита постать, яка виглядала когось, приставивши долоню до лоба, і я подумав: а може, це і є ота уявна, гарна і молода моя мама, яку я придумував собі, коли на ту, стару, й негарну, й груботілу сердився. Вона й справді була прекрасна, та жінка: тонколиця, білява, з величезними синіми очима, мама із казки чи сну, з лагідною усмішкою, мама, придумана самотньою дитиною, з тонкими руками у срібній одежі. Загалом же вона була ніби нежива, ніби пам’ятник, а не людина, придимлена рожевуватою плівкою.

— Ходи, — сказала вона. — В тебе мало часу, а багато справ.

— Яких справ? — спитав я.

— Хіба тобі не казали? Познайомишся з усіма посельцями дому.

Розчинила рожеві двері, і я отетерів — за ними був зовсім не дім, не кімнати, а поле. Величезне поле, на якому сиділи на стільцях люди, і чим далі, тим менші були стільці й менші люди — вони сиділи, ніби були розміщені на величезній шаховій дошці, тобто ніби були шаховими фігурами, кожна у своєму квадраті.

— То оце я з усіма маю знайомитися? — спитав я.

— Авжеж, — мовила моя красива, молода і лагідна уявна мама. — Бо все це твої родичі. Чи ж не хочеш знати свого роду?

— Це твій чи татковий рід? — спитав я. — А коли твій, то він також уявний?

— Тут усі разом, — мовила гарна й молода уявна моя мама. — Ми тут не сваримося. Уявні, справжні, гарні, негарні, добрі й лихі — ми всі тут.

Тоді мені стало якось зовсім смутно.

— Я їх побачу, і що? — крикнув раптом.

— Нічого, — всміхнулася мама. — Хочу, щоб ти розумний був. Добрий і милостивий. Ось твій корінь — пізнай його. Пізнай і зрозумій, що не тільки того світу, що у вікні. Що ті, котрі там, нагорі, теж скоро сюди прийдуть і стануть добрими.

І ми попливли між тих облич, отих людей у квадратах, і я намагався кожному зазирнути у вічі і впізнавав кожного, хоч ніколи раніше й не бачив, але справді пізнавав, бо мені щоразу в грудях щось тенькало, і я пригадував те, що було, може, й сто років тому, а може, й двісті. І той, кого я пізнавав, вставав. Коли то була жінка, робила кніксен, а коли чоловік, то хвацько клацав закаблуками і чемно схиляв голову. І ми крутилися по тому полі, як сніжини, а воно було безмежне, і я сам себе відчував безмежним, бо душа в мене раптом розхилилася, і в неї моя гарна уявна мама влила молоко, і всі люди на цій велетенській шахівниці були між собою напрочуд схожі, всі до мене чемно всміхалися і кожен, після того, як я відходив, шепотів: «Не забудь мене!» І я обіцяв їх не забути, хоч аж ніяк не знав, як це мені вдасться.

Моя гарна уявна мама тримала мене за руку, і та рука була жахливо холодна, а я сам був гарячий, бо в мене наливалося якесь золотисто-срібне світло, і того світла було так багато, що я вже не вміщав його, а сам починав світитися, тобто світло вже почало відходити від мене; і мені нестерпно захотілося повернутися до справжніх речей, тварин і людей, до татка і справжньої мами, бо якась невідома туга почала з’їдати мене, бо щось я в цьому світі не те що не збагнув, а утратив, а може, тільки втрачаю.

— Запам’ятаєш нас усіх? — спитала моя гарна уявна мама, в якої крижана рука, але теплий погляд і тепла усмішка на лиці.

— Як же можу всіх запам’ятати? — з розпачем запитав я.

— Тільки в один спосіб, — тепло усміхнулася гарна й лагідна уявна