Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

— Мені нудить, коли заходжу в хату, — вередливо мовив я.

— А бабця тобі не запропонувала перебути зиму в неї? — спитав татко.

Я аж рота розтулив: хіба так можна? Бабця, ясна річ, і в голову не вкладала, щоб таке чудне мені запропонувати, адже в нашому моральному кодексі ніби в’їлося, що обидві кімнати, в яких живе бабця, — це територія не ворожа, але чужа і нам не доступна, тобто цілком не наша — вважалося, що бабця робить нам ласку, дозволяючи жити на нашій половині, а ще й тримати там незаконно жінку, тобто мою маму, а щоб ми зазіхали ще на її, цілком законну половину, — це вже занадто. Окрім того, татко не міг збагнути такої простої речі: коли б я переселився до бабці, то ніби й від нього пішов би, тобто ніби пішов би зі своєї родини, а прийняти нас обох бабця не згодилася б ніввіки, та й мене самого ледве чи прийняла б. Був іще один резон, що його я розумів, а татко ні: коли б вона забрала мене до себе, то тим ніби б узаконила перебування в нашому домі баби Гані, а їй краще вмерти, ніж згодиться на це, — це було б рівнозначно тому, що вона згодилася б бабу Ганю в нас прописати. Ні, це були речі немислимі, і тільки мій наївний татко міг такого не розуміти.

— Ти колись бачив дядька Володю? — обережно спитав татко.

— Ні, — здивовано сказав я. — А що?

— А те, що дядько Володя нікому ще в житті нічого не давав, а тільки брав. Можна сказати точніше: коли він щось комусь і давав, то тільки для того, щоб потім узяти собі удвічі.

— Нехай він бабу Ганю бере, а не дає, — пожартував я.

Татко аж повалився з реготу; до речі, він сміявся зовсім по-хлоп’ячому, і я страшно любив це — мені тоді також ставало смішно.

— Чого ж він до нас хоче приїхати? — спитав я, коли ми пересміялися.

— Щоб узаконити перебування своєї матері в нас, — мовив татко.

— Як це, — спитав я, бо не завжди таткові афоризми до мене доходили.

— Елементарно, — сказав татко, виплюнувши за двері слину. — Не хоче з мамою, а своєю сестричкою, загризатися, бо та може написати проти нього, і його випруть із квартири як махінатора, а коли так, матиме неприємності, власне, не матиме, а може їх мати. Через це йде на видатки, їдучи до нас — спробує напоїти мене, твою маму розжалобить, покатає тебе на машині, а бабці, можливо, привезе кіло карамельок, а може, й шоколадку. І все вийде так, як він захоче, тільки бабцю він не переконає, хоч цукерки чи шоколадку вона від нього візьме. А може, карамельок чи шоколадку він їй не привезе, бо добре знає, що ніякої користі чи віддачі від бабці не дістане…

Усе це татко говорив протяглим, сумним голосом, ніби гадав чи дивився у воду, і я подумав: коли б бабця й запропонувала мені (що, зрештою, неможливо) переселитися до себе на зиму, я б ніколи ні за які карамельки чи шоколадку не погодився б, бо ніколи-ніколи не покину тут, у халабуді, свого смутного татка з його наївною, але проникливою мудрістю…

Вночі мене кусали комарі й снилися мариська. Ввечері татко комарів ретельно вибивав, щільно зачинявся, але вони все одно пробиралися крізь шпари і часом робили наше існування незносним; тоді татко вставав уночі і завзято товк по стінах і стелі ту потолоч — сон ми мали через те неспокійний. Може, тому дядько Володя приснився мені в образі вовка, можливо, через те, що Володя — це Вовка, вовк; баба Ганя приснилася в образі величезної ведмедиці, мама — тлустої кішки, бабця — в образі лисиці, татко — в образі півня, і вони всі розігрували якусь дивну байку, герої якої казали те, що вони кажуть у житті, а єдиним глядачем у порожній залі був малий, худий, аж світиться, хлопчик, тобто я. Говорили вони штучними «акторськими» голосами, і виходило, що вони сварилися, хоча насправді нічого подібного. Я спокійно додивився виставу — це ще не були мариська, а швидше пригадування того, що відбувалося насправді, мариська почалися по тому, коли баба Ганя, тужачись і хапаючись за перило, почала спускатися зі сходів сцени у залу, а тоді, налягаючи на палицю, раптом рушила на мене, двигаючи величезні малорухомі ноги і в міру її наближення до мене все більшаючи і ширшаючи. Очі її, такі великі, як колеса, були вирячені, обличчя — ніби з кривого дзеркала, тобто спотворене і скособочене; вона раптом почала падати на мене всією своєю гігантською тушею. Я закричав і прокинувся. Було навколо спокійно. Зуділи комарі, глухо перемовлялись у бур’янах п’яниці, мелодійно хропів татко, звіддаля долинав шум води, котра перевалювалася через греблю. Я витер простирадлом мокрого лоба, причавив біля вуха комара, відчувши пальцями малесенький вальок бруду, в який перетворився той комар, і знову поринув у чорну прірву, у криницю з гладкими металевими боками, за які даремно чіплявся. Зрештою, я летів не так і швидко, щоб розбитися, а десь там, як Котигорошко, коли провалився в підземне царство, приземлився. До мене підійшла якась жінка, і я відразу ж впізнав нашу сусідку, яка померла минулого тижня, — я бігав дивитися на той похорон і чомусь не міг відірвати очей від лиця вмерлої. Зараз обличчя в неї було так само воскове, але на вустах лежала усмішка.

— Прийшов своїх провідати? — спитала вона. — Ходім проведу. До речі, знаєш, що твоя мама тільки називається мамою, а справжня твоя мама тут.

Я зовсім не злякався від того, куди потрапив, хоч усе навколо було чудне. Все було залите міражним срібно-синім димом, у якому плавали напіврозмиті стільці, столи, шафи, канапи, будинки, лавки, сарайчики, халабуди, дитячі коляски, велосипеди, легкові й вантажні авта, літаки, автобуси, чашки й миски, ножі, ложки й виделки, величезні