Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

Ось такі були для мене січень і лютий у Мадриді. Я читав sotto voce[296] померлим корисні тексти і намагався зблизитися з ними. Ви могли би подумати, що це сподівання зблизитися з небіжчиками відібрало в мене розум, якщо взагалі не було спричинене розумовою неповносправністю. Ні. Хоча я стверджую це сам, та мій розум, певно, зміцнився. По-перше, у мене, схоже, відновлювався незалежний та індивідуальний зв’язок зі світобудовою, з усією ієрархією буття. Кажуть, що душа культурної та раціональної людини вільна, та насправді її дуже міцно сплутано. І хоча формально така людина вірить, що вона може цілком вільно переміщатися будь-куди, і відповідно щось собою являє, насправді ж вона почувається геть мізерною. Та якщо прийняти, хоч яким би це здавалося дивним, безсмертя душі, звільнитися від тягаря смерті, що його кожен із нас носить на серці, то нам відкриється, як і при звільненні від будь-якої одержимості (чи то грішми, чи то сексом), надзвичайна можливість. Уявіть, що хтось не думає про смерть так, як усі розсудливі люди у своєму найвищому реалізмі домовилися про неї думати. Перший результат цього — надмір, надлишок енергії, що йде людині на користь. Страх смерті стримує цю енергію, та коли вона вивільняється, людина може спробувати робити добро, не відчуваючи зніяковіння від того, що вона несучасна, нелогічна, по-мазохістському пасивна, слабка волею. Тоді добро не має нічого спільного з мучеництвом деяких американців (ви зрозумієте, про кого я), які були засліплені поезією ще у вищій школі, а потім засвідчили тріумф свого (недоказового, нереального) добра самогубством — у високому стилі, єдиному стилі, прийнятному для поетів.

Перебуваючи на межі банкрутства у чужій країні, я мало цим переймався чи й не переймався взагалі. Проблеми грошей для мене майже не існувало. Мене непокоїло лише те, що я був удаваним удівцем, зобов’язаний дамам у пансіоні, які допомагали мені з Рохеліо. Ребекка Волстед з її гарячково-блідим обличчям дихала мені в спину. Вона хотіла, щоб я стрибнув до неї в ліжко. Але я просто продовжував свої вправи. Іноді думав: «О, ця дурнувата Рената, невже вона не усвідомлює різниці між бальзамувальником і майбутнім пророком?». Я загортався в її плащ, тепліший за той, з хутра вікуньї, що мені його дав Джуліус, і виходив надвір. Щойно опинявся на свіжому повітрі, Мадрид ставав для мене коштовністю й витвором мистецтва, зі збудливими запахами, чарівними краєвидами, привабливими обличчями, сніжно-зеленими зимовими барвами парку, сповнений вертикальними штрихами трохи сонних дерев, а також випарами з ротів та пащ людей і тварин, яких було на вулицях чимало. Ми з Ренатиним хлопчиком ішли, взявшись за руки. Він був надзвичайно спокійний і гарненький малюк. Коли ми разом блукали парком Ретіро, де всі моріжки були кольору темної й прохолодної атлантичної зелені, цей маленький Роджер міг мене переконати, що по суті душа — творець власного тіла, і я, здавалося, відчував, як він незримо працює над собою. Час до часу ми майже виразно відчуваємо, що перебуваємо поруч із людиною, яка в дивовижний спосіб була сотворена ще до свого фізичного зачаття. У ранньому дитинстві ця робота творчого духу досі може тривати. Але незабаром це невидиме творення всередині маленького Роджера припиниться, і ця надзвичайна істота почне поводитися звичайнісінько, по-дурному чи навіть згубно, як його матінка та бабуся. Гумбольдт завжди говорив про щось, що він називав світом-домом, світом Вордсворта і Платона, поки на нього не впали тіні в’язниці. Цілком можливо, що з появою нудьги, настає такий переломний момент. Гумбольдт став нудний у шатах виняткової, висококультурної людини та з усіма відповідними розумуваннями. Сотні тисяч людей тепер носять ці шати найвищого страждання. Жахлива порода, освічені нікчеми, інтелектуальні зануди найтяжчого калібру. Світ іще ніколи не бачив таких, як вони. Бідолашний Гумбольдт! Яка помилка! Що ж, можливо, він матиме ще одну спробу. Коли? О, за кілька сотень років його душа може повернутися. А поки що я пам’ятатиму його як милого та щедрого чоловіка із золотим серцем. Час від часу копирсався у паперах, що їх він мені лишив. Він так вірив у їхню цінність. Та, скептично зітхнувши, я з сумом знову клав їх до портфеля.

* * *

Світ іноді нагадував мені про себе звісточками з різних його кінців. Найдужче хотів отримати листа від Ренати. Я прагнув почути, що вона шкодує, що їй набрид Флонзелі з його мерзенними звичками і що вона нажахана своїм вчинком, і малював в уяві той момент, коли великодушно приймаю її назад. Коли я був не надто добрий, то давав цій шльондрі місяць з її бальзамувальником-мільйонером. Коли ж перебував у сердито-пригніченому настрої, то думав, що, зрештою, фригідність і гроші, як усі знають з давніх-давен, творять сталу комбінацію. Додайте сюди смерть, найміцніший закріплювач у світі, і ви матимете щось надзвичайно тривале. Я вирахував, що тепер вони вже покинули Марракеш і насолоджуються медовим місяцем в Індійському океані. Рената весь час казала, що хотіла би перезимувати на Сейшельських островах. Я завжди потайки вірив, що зміг би зцілити її від мук. А тоді пригадав, повертаючи спогади супроти себе, що Гумбольдт завжди прагнув зробити дівчатам добре, але вони не хотіли трохи потерпіти, і, як він казав про подругу Деммі, Джинні, у Ґринвіч-Вілледжі: «Мед із морозильника… Заморожені ласощі непіддатливі». Ні, Рената не писала. Її поглинули нові стосунки, а про Роджера вона могла не турбуватися, поки я за ним доглядав. У «Ріці» я забрав листівки, адресовані дитині. Я вгадав правильно. Марокко не затримало пару надовго. На її поштівках тепер були ефіопські й танзанійські марки. Хлопчик одержав також декілька листівок від свого батька, який катався на лижах в Аспені та Вейлі. Тож Кофриць знав, де його син.

Кетлін написала з Белграда, щоб сказати, як їй приємно було дістати від мене звісточку. Все складається просто чудово. Зустріч зі мною в Нью-Йорку була незабутньо чудесна. Вона дуже хотіла поспілкуватися знову й сподівалася незабаром заїхати в Мадрид дорогою до Альмерії, де вона мала працювати над фільмом. А також надіялася, що матиме для мене приємні новини. У листі не було жодного чека. Вочевидь, вона й не підозрювала, як я потребую грошей. Я стільки років жив заможно, що таке нікому б і на думку