Читати книгу - "Дар Гумбольдта"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Джордж написав таке: «Наш приятель із музею Філда не зміг вирушити зі мною в цю подорож. Бен просто не міг на неї наважитися. Його околиця надто міцно його тримає. Він запросив мене на недільний обід, щоб я на власні очі побачив, що в нього не життя, а пекло. Проте мені воно не видалось таким жахливим. Його дружина — огрядна, але добродушна, він має хорошого сина, типову тещу, а також англійського бульдога й папугу. Каже, що теща живе на самих лише мигдальних тістечках і какао. Вона, певно, встає уночі, бо за п’ятнадцять років він жодного разу не бачив, щоб вона їла щось інше. Думаю, він багато що перебільшує. Його дванадцятирічний хлопець схиблений на Громадянській війні, й вони з татусем, а також із папугою та бульдогом, творять своєрідний клуб. До того ж він має добру професію — пильнує свої експонати, а щоліта вони з хлопцем вирушають у подорож в будиночку на колесах і привозять додому нові камені. То чого йому скиглити? З пошани до давніх часів я залучив його до нашої угоди, але в Східну Африку поїхав не з ним.
Правду кажучи, не хотів вирушати сам у цю тривалу подорож. А тоді Наомі Луц запросила мене на обід, щоб познайомити з сином, який писав у сауттаунівську газету статті про те, як він подолав наркотичну залежність. Я прочитав їх, і мене цей молодик по-справжньому зацікавив. Наомі сказала: “Чом би тобі не взяти його з собою?”. І я подумав, що він склав би мені хороше товариство».
Я перерву виклад листа, щоб зазначити, що Джордж Свібел приписував собі неабиякий талант спілкування з молоддю. Його ніколи не вважали кумедним стариганом. Він пишався своєю готовністю зрозуміти молодих. Мав чимало особливих і привілейованих зв’язків. Його приймали в своє товариство юні, чорні, цигани й мулярі, араби в пустелі та мешканці племен у найвіддаленіших куточках світу, де він опинявся. У чужоземців він мав шалений успіх, одразу ж встановлював із ними контакт, і вони запрошували його до своїх наметів та пивниць, а також приймали до найближчого кола. Як Волт Вітмен охоче спілкувався з биндюжниками, ловцями молюсків і хуліганами, а Гемінґвей — з італійськими піхотинцями й іспанськими тореадорами, так і Джордж завжди почувався своїм чи то в Південно-Східній Африці, чи в Сахарі, чи у Латинській Америці, хоч би куди він поїхав. Їздив так часто, як лише міг, і місцеві мешканці завжди були для нього братами і страшенно ним захоплювалися.
У листі мовилося: «Насправді Наомі хотіла, щоби хлопець поїхав із тобою. Пам’ятаєш, ми мали зустрітися в Римі? Проте, коли я вже зібрався вирушати в дорогу, Шатмар іще не отримав від тебе жодної звістки. Мій знайомий у Найробі вже чекав, і коли Наомі попросила мене взяти з собою її сина, Луї, — він потребував впливу дорослого чоловіка, а її приятель, з яким вона п’є пиво і ходить на хокей, не з тих, хто може допомогти, і насправді лише ускладнює хлопцю життя — я поставився до цього з розумінням. Подумав, що мені все одно буде цікаво дізнатися про ту історію з наркотиками і що хлопець, певно, має характер, якщо зумів “зав’язати” (як казали у наші часи) без сторонньої допомоги. Наомі накрила пишний стіл, було багато їжі та напоїв, я добряче набрався, і сказав тому бороданю Луї: “Гаразд, хлопче, чекай на мене в О'Гара, рейс такий-то й такий, у четвер, о пів на шосту”. Я пообіцяв Наомі, що назад відправлю його з тобою. Вона добра старенька. Гадаю, тобі слід було з нею одружитися тридцять років тому. Наша людина. Вона вдячно обійняла мене і трішки поплакала. У четвер, у годину відльоту, цей сухорлявий молодий бородань вештався поблизу виходу на посадку в тенісних черевиках і в самій лише сорочці. “Де твоє пальто?” — запитав я. А він відповів: “Навіщо мені в Африці пальто?” “А де твій багаж?” — додав я. Він же відповів, що любить подорожувати порожнем. Наомі подбала тільки про квиток для нього, і все. Я виділив йому спорядження з мого власного наплічника. У Лондоні йому знадобилася вітрівка. Я повів його в сауну зігрітися і пригостив єврейським обідом в Іст-Енді. Поки що хлопець — хороша компанія, і чимало розповів мені про наркотики. Достобіса цікаво. Ми вирушили до Рима, з Рима — до Хартума, а з Хартума — до Найробі, де мене мав зустріти мій друг Єзекіїль. Проте Єзекіїль не з’явився. Він був у буші і збирав берилій. Натомість прийшов його кузен Тео, надзвичайно високий мурин, що мав статуру, як у гончака, і лискучу чорну шкіру, чорну, аж синю. Луї сказав: “Я порозуміюся з цим Тео. Вивчу суахілі й побалакаю з ним”. Наступного дня ми винайняли мінібус “фольксваґен” у німецькій туристичній агенції, де працювала дружина Єзекіїля. Саме вона чотири роки тому організувала нам поїздку. Потім я купив одяг для бушу і навіть пару замшевих чобіт для Луї, щоб він міг ходити в них у пустелі, а також залізничні каски, димчасті окуляри й багато інших речей, і ми вирушили в буш. Я не знав, куди саме ми прямуємо, але дуже швидко заприязнився з Тео. Правду кажучи, я був щасливий. Знаєш, я завжди мав відчуття, що Африка — це колиска людства. Відчув це, коли під час моєї останньої мандрівки відвідав Олдувайську ущелину та познайомився з професором Лікі. Він цілком переконав мене, що саме звідси походить людина. Якесь незбагненне відчуття, схоже на повернення додому, підказувало мені, що Африка мені рідна. І навіть, якщо це не так, вона краща за південне Чикаґо; я радше зустрінуся
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дар Гумбольдта», після закриття браузера.