Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

випробувань святого Севастіана. Повернувшись до своєї кімнати, робив п’ятдесят відтискань і стояв на голові. Поки Роджер був у садочку, я гуляв віддаленими від центру вуличками або ж ішов до Прадо чи сидів у кафе. Присвячував довгі години штайнерівській медитації й робив усе можливе, щоби встановити тісний контакт із померлими. Мені дуже цього хотілося, і я більше не міг нехтувати можливістю спілкуватися з ними. Звичайний спіритизм я відкидав. Був переконаний, що кожна людина має вічну сутність. Якби це була інтелектуальна чи логічна проблема, я би підійшов до неї логічно. Проте це було не так. Мені доводилося мати справу з інтуїтивним відчуттям, що не покидає людину протягом усього життя. Це відчуття мусить бути або впертою оманою, або ж глибоко прихованою правдою. Я всім серцем почав зневажати позірну респектабельність добропорядних членів освіченого суспільства. Визнаю, зневага підтримувала мене щоразу, коли езотеричні тексти починали бентежити. Адже у Штайнера були тексти, що зовсім збивали мене з пантелику. Я казав собі: «Це божевілля». Та згодом змінював свою думку. «Це поезія, це глибока проникливість», — казав я. Та й далі заглиблювався у ці речі, розкладаючи для себе по поличках усе, що Штайнер сказав про життя після смерті. До того ж кому яке діло, що я роблю? Підтоптаний чолов’яга з розбитим серцем, який медитує в кухонних запахах і вбирає до нужника Ренатин плащ — чи має когось обходити, чим така людина переймається на самоті. Химерність життя, що більше ви їй противитеся, то дужче вона напирає. Що сильніше розум відкидає відчуття химерності, то рясніше породжує спотворень. А що як, раз і назавжди, їй поступитися? Ба більше, я був переконаний: ніщо у матеріальному світі не може пояснити витончених бажань і відчуттів людини. Я погоджувався з вмираючим Берготом[295] з роману Пруста. У нашому повсякденному досвіді нема жодних підстав для Добра, Істини та Краси. Я був надзвичайно зарозумілий, щоб вірити у серйозний емпіризм, серед якого мене виховували. Надто багато дурнів його поділяли. До того ж люди не надто дивувалися, коли я говорив із ними про душу та дух. Як дивно! Ніхто не дивувався. Лише вчені висловлювали подив. Можливо, той факт, що я навчився стояти осторонь від слабкостей та дивацтв власної вдачі, означав, що я й сам був трохи мертвий. Відчуження — це був досвід, що протвережував. Я часом думав, наскільки, певно, протвережує мертвих перехід крізь врата смерті. Більше жодного їдження, кровообігу, дихання. Без гонору фізичного існування приголомшена душа неодмінно стає чутливіша.

Гадаю, непідготовлені мертві рухаються наосліп і страждають через своє незнання. Надто попервах, коли душа, пристрасно прив’язана до свого закиданого землею тіла, раптом відділившись від нього, відчуває тілесні бажання, так само як людина, переживши ампутацію, відчуває свою втрачену ногу. Щойно померлі бачать від початку до кінця все, що з ними відбулося, все своє сумне життя, їх обпікає біль. Особливо діти — померлі діти не можуть покинути своїх живих і, плачучи, незримо залишаються поруч із тими, кого вони любили. Для цих дітей нам потрібні ритуали — такі, щоб допомогти цим діткам, заради Бога! Старші померлі краще підготовлені й приходять і відходять мудріше. Небіжчики проникають у несвідому частину душі будь-кого живого, і деякі з наших найголовніших задумів, можливо, навіяно ними. Старий Заповіт велить нам не мати нічого спільного з мертвими. Саме тому, як ідеться у вченні, що на першому етапі душа входить після смерті у сферу пристрасних бажань, схожу за своєю структурою на кров і нерви. І за контакту з померлими, які перебувають у цій першій сфері, можуть пробудитися ниці спонуки. Коли я починаю думати про Деммі Вонґел, наприклад, в уяві постають шалені образи. Я завжди бачу її вродливою й голою, такою, якою вона була під час оргазму. Він завжди був судомний, множинний, її лице аж пашіло. У тому, як Деммі це робила, завжди був слід переступу, а на мені завше лежала печать співучасника злочину. Тепер мене заполонили сексуальні асоціації. Візьмімо Ренату, в ній ніколи не було жодного шаленства, вона завжди всміхалася й поводилась, як куртизанка. Або ж візьмімо панянку Доріс Шельдт. Це була дрібна білявка, майже дитина, хоча її профіль вказував, що в ній криється Савонарола і що вона стане вправною жіночкою. Найчарівніший у панянці Шельдт був легковажний сміх, що ним вона вибухала під час завершення статевого акту. А найменш привабливий — її незрозумілий страх завагітніти. Коли вночі я стискав її, оголену, в обіймах, вона переживала, щоб якийсь заблудлий сперматозоїд не зруйнував їй життя. Схоже, всі люди мають свої дивацтва. Ось чому я нетерпляче чекав зустрічі з душами мертвих. Вони мали би бути трохи стійкіші.

А що я був лише на стадії приготування, ще не посвячений, то не міг сподіватися, що встановлю контакт зі своїми померлими. Та все ж я намагатимусь, думав я, бо їхній болісний життєвий досвід часом і справді допомагає деяким людям досягати швидшого поступу в духовному розвитку. Тому я силкувався досягти відповідного для такого контакту стану, зосереджуючись здебільшого на своїх батьках, Деммі Вонґел і Гумбольдтові фон Флейшері. У текстах мовилося, що справжнього зв’язку з померлим індивідом можна досягти за допомогою важкого й наполегливого тренування, пильності та ясного усвідомлення, що можуть пробудитися найгидкіші спонуки й почати у вас бушувати. Ці пристрасті мусить тримати на припоні чистий намір. Наскільки я знав, мої наміри були чисті. Душі померлих прагнули вийти зі свого чистилища й рухатися до істини. Я, в пансіоні «Ля Рока», посилав їм свої найсильніші думки, з усім запалом, на який був здатен. Казав собі: якщо ти не уявиш смерть як люту войовницю й викрадачку, яка забирає з собою тих, кого ти любиш, і якщо ти не боягуз і не збираєшся терпіти такого залякування, як це роблять тепер цивілізовані люди у всіх царинах життя, ти мусиш шукати, з’ясовувати і досліджувати кожну можливість, розшукувати всюди і пробувати все. Справжні запитання до померлих мають бути наповнені правдивими почуттями. Абстрактні думки не передаються самі собою. Вони мусять пройти крізь серце, щоб їх можна було передати. Час, коли ми запитуємо щось у померлих, це остання свідома мить перед засинанням. Що ж до покійних, то їм найлегше достукатися до нас у тій хвилі, коли ми прокидаємося. Це миті, які в хронометрах душі йдуть одна за одною; вісім годин сну, що їх розділяють, — лише біологія. Одна окультна дивовижа, до якої я не міг звикнути, полягає в тому, що