Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

На мить запало мовчання.

— А далі? — запитав Дерек. — Що було далі?

— Я не бачився більше з Тедом. Поліція зробила висновок, що ціллю був міський голова, а Меґан вбили як свідка. Розслідування пішло хибним слідом. Ми були ні при чому. До нас неможливо було дістатися.

— Авжеж, якби тільки Шарлотта не взяла без дозволу Тедів автомобіль, щоб податися до голови Ґордона, і приїхала туди якраз перед тим, як мали з’явитися й ви.

— Ми трохи запізнилися й прийшли, як вона вже поїхала. Усе загострилося, коли той свідок упізнав автомобіль біля кафе «Афіна». Тед запанікував. Ми зустрілися. Він запитав: «Навіщо ти вбив тих людей?». Я сказав: «Бо вони мене бачили». І тоді Тед вигукнув: «Мер Ґордон наш партнер! Це він убив Джеремі! І хотів, щоб ми убили Меґан! Ні він, ні його родина нічого не сказали б!». Потім розповів мені, як у середині червня міський голова став його алібі.

*

Середина червня 1994 року

Того дня Тед Тенненбаум зайшов до міського голови, щоб поговорити про кафе «Афіна». Він хотів помиритися з ним. Не міг більше витерпіти тієї постійної напруги. Було вже після полудня. Ґордон прийняв його у вітальні. Крізь вікно мер побачив когось у парку. Тед сидів так, що не міг цього бачити. Міський голова похмуро сказав:

— Є люди, яким ліпше не жити на світі.

— Хто це?

— Не має значення.

Тієї миті Тед відчув, що Ґордон може бути тією людиною, яку він шукає. Він вирішив розповісти йому про свій проект.

*

У крайовому центрі поліції штату Майкл сказав нам:

— Сам того не знаючи, я вбив нашого партнера. Наш геніальний план провалився. Але я був певен, що поліція не зможе притиснути Теда, бо він не вбивав. Я не сподівався, що вона докопається до продавця зброї. А потім і до Теда. Якийсь час він ховався в мене. Вибору я не мав. Його авто стояло у мене в гаражі. Урешті його мали знайти. Я був страшенно переляканий: якщо поліція знайде його, я теж пропаду. Урешті я його вигнав, погрожуючи пістолетом, який у мене лишився. Він поїхав і за півгодини за ним почала гнатися поліція. Того ж таки дня він загинув. Поліція визнала його вбивцею. Я був у безпеці. Назавжди. Я знайшов Міранду, і ми вже ніколи не розлучалися. Ніхто не знав про її минуле. Її родина думала, що вона два роки була в скаутах, а потім повернулася додому.

— Міранда знала, що ви убили Меґан і родину Ґордонів?

— Ні, вона нічого не знала. Але гадала, що я усунув Джеремі.

— Тим-то вона і збрехала мені, коли я її про це розпитувала, — сказала Анна.

— Авжеж, вона вигадала оте татуювання, щоб захистити мене. Вона знала, що розслідування сягнуло і Джеремі Фолта, то боялася, що ви докопаєтеся й до мене.

— А Стефані Мейлер? — запитав Дерек.

— Островскі найняв її, щоб провадити слідство. Вона приїхала до Орфеї, сказала мені про це і почала порпатися в архіві. Я запропонував їй посаду в «Орфея кронікл», щоб стежити за нею. Сподівався, що вона нічого не знайде. Кілька місяців вона топталася на місці. Я телефонував їй як анонімний інформатор із кабін міських телефонів. Спрямовував її до волонтерів і фестивалю, що було хибним слідом. Призначав їй побачення в «Кодяк-грилі» й не приходив, щоб виграти час.

— Ви і нас намагалися пустити слідом фестивалю, так? — запитав я.

— Авжеж, — зізнався він. — Але Стефані знайшла Кірка Гарві, і той сказав їй, що ціллю була Меґан, а не Ґордон. Вона поділилася цим зі мною. Хотіла розповісти про це в поліції штату, але тільки щоб спершу її допустили до слідчої справи. Я мусив щось удіяти, вона таки докопалася б до всього. Я востаннє анонімно зателефонував їй, пообіцявши все розповісти 23 червня, й призначив побачення в «Кодяк-грилі».

— Того дня, коли вона прийшла в крайовий центр поліції штату, — сказав я.

— Я не знав, що робитиму того вечора. Не знав, чи розмовлятиму з нею, чи просто втечу. Але твердо знав, що не хочу все втрачати. Вона прийшла до «Кодяк-гриль» о вісімнадцятій годині, як ми і домовилися. Я сидів неподалік за столом. Стежив за нею весь вечір. Урешті о двадцять другій годині вона пішла. Я мусив щось удіяти. Зателефонував їй із кабінки в ресторані. І призначив зустріч на паркувальному майданчику коло пляжу.

— І таки прийшли.

— Так, і вона мене впізнала. Я сказав, що все поясню їй, покажу щось дуже важливе. Вона сіла до мене в авто.

— Ви хотіли відвезти її на острів на Бобровому озері й там убити?

— Так, і ніхто там її не знайшов би. Та вона збагнула, що я збираюся укоїти, коли ми приїхали до Оленячого озера. Хтозна, як це вона второпала. Мабуть, інстинктивно. Вона вистрибнула з автомобіля й побігла лісом, я погнався за нею й упіймав коло озера. Потім утопив. Тіло вкинув у воду, і воно потонуло. Я повернувся до автомобіля. Тієї миті повз авто хтось проїжджав. Я запанікував, хутко сів і поїхав. У салоні вона лишила сумочку. Там були ключі. Я скористався ними, щоб увійти до її помешкання й усе там обшукати.

— Ви хотіли забрати результати її розслідування, — зрозумів Дерек. — Але нічого не знайшли. Тоді ви послали з її телефону повідомлення її батькам, щоб вони повірили, ніби вона кудись поїхала, і щоб виграти час. Потім інсценізували пограбування редакції, щоб викрасти її комп’ютер, а ми виявили це тільки згодом.

— Так і було, — підтвердив Майкл. — Того вечора я викинув її сумочку і телефон. Ключі лишив, бо вони ще могли мені пригодитися. Коли за три дні по тому до Орфеї приїхали ви, Джессе, я запанікував. Того вечора подався до помешкання Стефані й ще раз обшукав його. Аж тут нагодилися й ви, хоч я гадав, що ви вже поїхали з Орфеї. У мене не було іншого вибору, як засліпити вас газом із балончика і втекти.

— А потім ви все залагодили так, щоб бути під час репетицій вистави і стежити за розслідуванням, — сказав Дерек.

— Так. І я мусив убити Коді. Я знав, що він казав про